Статьи

Судебная практика: основным регулятором договорных отношений является ГКУ, а не отдельные законы

04.01.2022 / 09:19

Про це суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Василь Крат сказав під час лекції, проведеної в рамках правового практикуму «Договірне право у юридичній доктрині та практиці Верховного Суду». Захід, організований журналом «Право України» та юридичним порталом «Ratio Decidendi», відбувся 24 грудня 2021 року в онлайн-режимі.

Передусім доповідач акцентував, що основним регулятором договірних відносин є ЦК України, а не окремі закони. Він звернув увагу на постанову КЦС ВС від 10 жовтня 2018 року у справі № 362/2159/15-ц, в якій вирішувалося питання, якими нормами регулюються відносини за договором роздрібної купівлі-продажу з участю покупця – фізичної особи. Верховний Суд вказав, що тлумачення ч. 3 ст. 698 ЦК України дозволяє зробити висновок, що:

  • законодавець встановив пріоритет ЦК України в регулюванні договору роздрібної купівлі-продажу;
  • у разі відсутності регулювання на рівні ЦК України застосовується законодавство про захист прав споживачів.

Василь Крат звернув увагу на проблеми ієрархії актів законодавства в певній сфері відносин. Хоча в ієрархії законодавчих актів пріоритет належить ЦК України, значна кількість законодавчих актів, що регулюють певну сферу цивільних відносин, містить власну систему, причому з різною модифікацією в їх ієрархії. «Це неправильний підхід, він дезорієнтує учасників цивільного обороту щодо вибору норм, які регулюють ті чи інші відносини», – сказав він і додав, що в таких ситуаціях пріоритетними є саме норми ЦК України – основного акта цивільного законодавства.

Лектор підготував презентацію постанов Верховного Суду у сфері договірного права, яку структурував виходячи з різних аспектів значення договору, усталених у цивілістичній доктрині.

По-перше, договір розглядається як юридичний факт, який породжує виникнення, зміну чи набуття цивільних прав та обов’язків. На підставі договору можуть виникати різні права (зобов’язальні, немайнові, речові тощо).

По-друге, договір розглядається як зобов’язальне правовідношення, яке виникає внаслідок його укладення. Хоча доповідач зауважив, що існують також переддоговірні відносини, які можуть істотно позначитися на дійсності договору (див. далі), та постдоговірні відносини (наприклад, гарантійні зобов’язання).

По-третє, у формальному сенсі договір розглядається як документ, у якому фіксуються його умови (йдеться про форму договору).

По-четверте, договір розглядається як засіб регулювання, в тому числі конкретизації прав та обов'язків. При цьому Василь Крат порекомендував ознайомитися з положеннями Кодексу європейського договірного права (European Contract Code) щодо розуміння договору як регулятора.

З огляду на зазначені аспекти розуміння договору він навів судову практику щодо кожного з них.

Так, щодо переддоговірних відносин доповідач звернув увагу на постанову КЦС ВС від 10 березня 2021 року у справі № 753/731/16, у якій зроблено висновок, що при укладенні договору страхування страхувальник повинен надати страховикові достовірні відомості про об’єкти страхування. Цивільне законодавство не містить вказівки, який стандарт розкриття інформації має бути застосований майбутнім страхувальником. Але з урахуванням принципів цивільного права для розкриття інформації майбутнім страхувальником потрібно застосувати конструкцію «розумного повідомлення про ризик», тобто майбутній страхувальник повинен надати інформацію, яку він знає або повинен знати щодо об'єкта, який страхують.

Щодо регуляторної функції договору Василь Крат зазначив, що договір може регулювати досить різноманітні відносини. Водночас суддя навів постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, в якій зроблено висновок, що учасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину.

Крім того, договір може конкретизувати певні обов’язки сторін. Наприклад, у постанові ОП КЦС ВС від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц зроблено висновок, що особа, яка завдала моральної шкоди, має право укласти з потерпілим договір, у якому домовитися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; у випадку, якщо сторони не домовилися, відповідне рішення приймає суд. При цьому доповідач зауважив, що навіть під час судового провадження сторони можуть укласти мирову угоду, яка також є договором.

Наступний блок доповіді Василь Крат назвав «Принципи та договір». Він навів постанову Великої Палати ВС від 2 листопада 2021 року у справі № 917/1338/18, в якій ідеться, що до загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, належать справедливість, добросовісність, розумність, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин. Ці засади регулюють конкретні правовідносини так, що кожен з учасників відносин зобов’язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов’язки, захищати власні права та інтереси, дбаючи водночас про права й інтереси інших учасників, зокрема передбачаючи можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших учасників.

У постанові ВП ВС від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 вказано, що за змістом ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони договору на власний розсуд можуть урегулювати в договорі відносини, диспозитивно врегульовані в актах цивільного законодавства, та не можуть відступати від імперативних його положень.

Говорячи про принцип добросовісності, лектор навів ст. I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR), відповідно до якої добросовісність і чесність:

1) належить до стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю та врахуванням інтересів іншої сторони угоди або відносин, про які йдеться;

2) якщо сторона діє всупереч своїм попереднім заявам або поведінці на шкоду іншій стороні, яка обґрунтовано покладалася на них, – це суперечить добросовісності та чесності.

Також Василь Крат звернув увагу на постанову ОП КЦС від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, в якій визначено, що таке добросовісність як стандарт поведінки, чим він повинен характеризуватися та що таке доктрина venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки) тощо. Він акцентував, що ця доктрина не повинна застосовуватися для визнання договору недійсним, натомість вона спрямована на «зцілення» договору. 

Доповідач порушив і питання свободи договору. Так, у постанові КЦС ВС від 30 вересня 2020 року у справі № 559/1605/18 ідеться, що свобода договору має декілька складових, зокрема: свободу укладання договору, вибору контрагента та виду договору, визначення умов договору, його форми.

При реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання.

При цьому в постанові КЦС ВС від 21 березня 2018 року у справі № 761/11589/16-ц зазначено, що сторони мають право укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, за умови, що вони відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Такі договори є непонайменованими. «Тобто учасники цивільного обороту мають досить широку можливість сконструювати ту чи іншу договірну конструкцію», – сказав Василь Крат.

Залежно від сфери, в якій укладається договір, він виокремив: договори у сфері речового права (наприклад, договір про встановлення сервітуту – ст. 402 ЦК України); договори у сфері зобов’язального права (книга 5 ЦК України); договори у сфері корпоративного права (наприклад, договір між акціонерами товариства); договори у сфері права інтелектуальної власності  (зокрема, гл. 75 ЦК України); договори у сфері спадкового права (наприклад, договір про зміну черговості одержання права на спадкування); договори у сфері сімейного права (наприклад, шлюбний договір).

Крім того, доповідач навів практику Верховного Суду щодо обов’язковості договору (фундаментальний принцип), тлумачення його умов (зокрема, DCFR надає перевагу тлумачення договору на користь його дійсності, і такий же підхід КЦС ВС висловив у справі № 607/11746/17), а також присвячену питанням перекваліфікації договору, його зміни, відмови від нього чи поновлення договору, розподілу ризиків в договорі тощо (див. презентацію).

Із презентацією Василя Крата можна ознайомитися за посиланням.