Налог на прибыль

Частина 1. Собівартість продукції в промисловості

31.01.2017 / 11:40

Визначення собівартості реалізованої продукції в промисловості — один з етапів виробничого обліку. Він включає в себе облік виробничих витрат і розподіл їх між об’єктами виробничих витрат

Склад собівартості реалізованої продукції

Склад собівартості реалізованої продукції та її компонентів визначено п. 11 ПБО 16. Схематично її можна відобразити так:

Виробнича собівартість продукції

Виробнича собівартість продукції — виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства (п. 3 Методрекомендацій № 373). Пунктом 5 цих рекомендацій визначено цілі обліку собівартості продукції, основні з яких такі:

  • своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов’язаних із виробництвом продукції;
  • визначення фактичної собівартості окремих видів і всієї продукції;
  • контроль за використанням матеріальних, трудових і грошових ресурсів.

Витрати виробництва з метою правильного формування виробничої собівартості продукції класифікують за такими ознаками:

Ознаки

Витрати

1. За центрами відповідальності (місцями виникнення витрат)

виробництва, цеху, дільниці, технологічного переділу, служби, групи робочих місць, відділення

2. За видами продукції, робіт, послуг

на деталі, вузли, вироби, типові представники виробів, групи однорідних виробів,
замовлення, процеси, виробництва тощо

3. За єдністю складу (однорідністю) витрат

одноелементні та комплексні

4. За способами перенесення вартості на продукцію

прямі, непрямі

5. За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат

змінні, постійні

6. За періодами визнання

поточні, майбутніх періодів, майбутні

7. За доцільністю витрачання

продуктивні, непродуктивні

8. За визначенням відношення до собівартості продукції

на продукцію, роботи, послуги; витрати періоду

9. За видами витрат

за економічними елементами, за статтями калькуляції

Розглянемо більш детально класифікацію витрат.

Групування витрат за центрами відповідальності означає їх облік за місцями виникнення витрат, тобто за цехами, дільницями, відділеннями, службами, технологічними переділами, бригадами, групами робочих місць тощо. Облік за центрами відповідальності залежить від організаційної структури підприємства.

Залежно від виконуваних процесів виробництво поділяють на основне та допоміжне.

Цехи, відділи, дільниці, які безпосередньо виготовляють основну продукцію підприємства, належать до основного виробництва.

А до допоміжного — структурні підрозділи підприємства, які здійснюють обслуговування основного виробництва шляхом: проведення ремонту виробничого обладнання, надання інструменту, приладдя, запасних частин, тари, електроенергії, тепла, води, пару, кисню, транспортних послуг тощо.

До нього, зокрема, належать ремонтні цехи, енергетичне, паросилове господарство, компресорні, тарні, транспортні та інші підрозділи.

Слід зауважити, що основні місця виникнення витрат є об’єктами аналітичного обліку витрат на виробництво. Під час аналітичного обліку витрати групуються за елементами та статтями калькуляції.

Класифікація витрат за видами продукції, робіт, послуг полягає в тому, що всі витрати на виробництво групують за типами виробів, однорідними групами виробів або за окремими заявками. Така класифікація дає  змогу проаналізувати економічну доцільність виготовлення того чи іншого виду продукції (робіт, послуг).

Витрати поділяються на однорідні та комплексні.

Однорідні витрати  — витрати, що мають один конкретний показник, наприклад: сировина, матеріали, заробітна плата, нарахування на заробітну плату, амортизація, послуги сторонніх організацій тощо.

Комплексні витрати — витрати, що об’єднують у собі кілька компонентів витрат, наприклад ЗВВ, які в свою чергу об’єднують у собі матеріали загальногосподарського призначення, заробітну плату цехового управлінського персоналу, нарахування на заробітну плату цехового управлінського персоналу, амортизацію будівлі цеху, газ, вугілля для опалення цеху, електроенергію для загальновиробничих потреб, ремонт цехового обладнання тощо.

За способами перенесення вартості на продукцію витрати поділяються на прямі та непрямі.

Прямими називають витрати, які можна напряму, на підставі первинних документів, зарахувати на ­виробництво тієї чи іншої продукції. До таких витрат належать витрати сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів і комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, заробітна плата робітників, зайнятих на виробництві, інші витрати, безпосередньо пов’язані з виробництвом продукції, виконанням робіт (наданням послуг).

Непрямими називають витрати, які пов’язані з виробництвом кількох видів продукції, робіт (послуг) та які не можуть бути віднесені до якогось конкретного виробу, партії, процесу чи замовлення і розподіляються на продукцію, роботи (послуги) за допомогою спеціальних методів. До них належать загальновиробничі витрати.

Непрямі витрати, як правило, акумулюють на спеціальному бухгалтерському рахунку 91 «Загальновиробничі витрати» та щомісячно за допомогою визначених і закріплених у наказі про облікову політику баз розподілу розподіляють між виробництвом (бухгалтерський рахунок 23 «Виробництво») і собівартістю реалізованої продукції, робіт, послуг (бухгалтерський рахунок 901 «Собівартість реалізованої готової продукції, робіт, послуг»).

Як розподіляти витрати на прямі та непрямі — кожне підприємство вирішує індивідуально, оскільки прямі витрати для одного підприємства можуть бути непрямими для іншого. Такий розподіл залежить від багатьох складових, зокрема: специфіки технологічного процесу, видів продукції, що виробляється підприємством, організації виробництва тощо.

За ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати поділяються на змінні та постійні.

Змінними є витрати, які збільшуються або зменшуються залежно від зміни обсягів виробництва. Так, при зростанні обсягів виробництва збільшуються витрати сировини, матеріалів, електроенергії, зростають витрати на відрядну заробітну плату та нарахування на неї. Відповідно при зниженні обсягів виробництва зменшується витрачання сировини, матеріалів тощо.

Постійні витрати — це витрати, які в цілому істотно не змінюються при змінах обсягу виробництва. А саме: витрати на обслуговування виробництва, утримання цехового управлінського персоналу, утримання, експлуатацію та ремонт основних засобів, амортизаційні відрахування (крім тих, що нараховуються за виробничим методом), витрати на опалення й освітлення цехів, охорону праці, техніку безпеки й охорону навколишнього природного середовища тощо.

Перелік і склад змінних і постійних ЗВВ підприємство визначає самостійно в наказі про облікову політику. Відповідно до вимог ПБО 16 змінні ЗВВ повністю входять до складу виробничої собівартості; постійні ЗВВ на підставі затверджених баз розподілу розподіляються між виробничою собівартістю та собівартістю реалізованої продукції, робіт, послуг.

За періодами визнання витрати поділяються на поточні, майбутніх періодів та майбутні витрати.

До поточних витрат належать витрати на виробництво в поточному періоді, які визначаються в собівартості готової продукції, виготовленої в поточному періоді.

Витрати майбутніх періодів — це витрати, що відбулися в поточному періоді, але визначаються в собівартості продукції, що випускатиметься в майбутніх періодах. До таких витрат, наприклад, належать витрати на ремонт основних засобів (у сезонних виробництвах, зокрема на цукрових заводах), витрати на передплату періодичних видань, аванс на сплату орендних платежів, на оплату страхового поліса тощо.

Майбутні витрати — це витрати, які визнані в поточному періоді, а будуть здійснені в майбутньому. До таких витрат належать витрати на створення резервів (на виплату відпусток, на гарантійні зобов’язання, матеріальні заохочення тощо).

За доцільністю витрачання витрати поділяються на продуктивні та непродуктивні. Продуктивні витрати передбачені технологією і організацією виробництва.

Непродуктивні витрати — це необов’язкові витрати, які виникають внаслідок порушення технології, організації виробництва, простоїв, нестач, втрат від псування цінностей, браку тощо.

Облік непродуктивних витрат необхідний для того, щоб запобігти потраплянню в розрахунки норм витрат на випуск продукції, а наднормативних, — щоб не збільшувати виробничу собівартість готової продукції.

За визначенням відношення до собівартості продукції витрати поділяють на такі: витрати на продукцію, роботи, послуги та витрати періоду.

Витрати на продукцію — це всі витрати, пов’язані з виробництвом продукції. Згідно з ПБО 16 до них належать прямі витрати на виробництво (сировина, матеріали, паливо, амортизація верстатів, заробітна плата працівників, зайнятих на виробництві, інші прямі виробничі витрати) і розподілені ЗВВ. Усі витрати на продукцію об’єднує поняття виробничої собівартості продукції. Зазначені витрати остаточно визначають у бухгалтерському обліку підприємства в період реалізації продукції, тобто в період визнання доходів, для отримання яких ці витрати було здійснено.

Витрати періоду — це витрати, які не включають до собівартості виробництва та визначають у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені. До таких витрат, зокрема, належать: нерозподілені ЗВВ та наднормативні виробничі витрати (є складовими собівартості реалізованої продукції), адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

При цьому нерозподілені ЗВВ та наднормативні виробничі витрати визнають витратами періоду за бухгалтерським рахунком 90 «Собівартість реалізації» навіть тоді, коли у звітному періоді не було реалізовано готову продукцію, роботи (послуги).

За видами витрат розподіляють такі витрати: витрати за економічними елементами та витрати за статтями калькуляції.

Зміст поділу витратза економічними елементами полягає в групуванні витрат за певний період часу в цілому по підприємству, без поділу їх на окремі види продукції та загальновиробничі потреби. При цьому немає принципового значення, де було здійснено ці витрати та на виробництво якої продукції їх використано.

Групування витрат за статтями калькуляції відображає цільове використання ресурсів на виробництво продукції відповідно до технологічних процесів підприємства.

ПБО 16 вирізняє такі основні групи витрат, які включають до виробничої собівартості продукції (робіт, послуг):

  • прямі матеріальні витрати;
  • прямі витрати на оплату праці;
  • інші прямі витрати;
  • змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі витрати.

Водночас виробнича собівартість продукції зменшується на вартість супутньої продукції. При цьому вартість супутньої продукції залежатиме від напряму її споживання: для реалізації стороннім організаціям вона оцінюватиметься за справедливою вартістю, а для використання на виробництві або для внутрішньогосподарських потреб підприємства  — за вартостю її можливого використання.

Прямі матеріальні витрати

Матеріальні витрати, які є складовою частиною собівартості продукції, включають вартість фактично використаних на виробництво матеріальних ресурсів (п. 306 Методрекомендацій № 373).

Матеріальні витрати включають вартість:

  • сировини й основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції;
  • покупних напівфабрикатів і комплектуючих виробів;
  • допоміжних та інших матеріалів, які можна безпосередньо віднести до конкретного об’єкта витрат (п. 12 ПБО 16).

Прямі матеріальні витрати зменшують на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва, які оцінюють у порядку, викладеному в п. 11 ПБО 16.

Розглянемо детальніше складові матеріальних витрат.

Так, до матеріальних витрат належать:

  • сировина, основні та допоміжні матеріали, які використовують при виготовленні продукції або для господарських потреб, технічних цілей і сприяння у виробничому процесі, крім зворотних відходів, вартість яких віднімають;
  • купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, придбані для комплектування продукції, що випускається, які потребують додаткових витрат праці з їх обробки або збирання;
  • паливо й енергія, придбана чи заготовлена для технологічних потреб виробництва, експлуатації транспортних засобів, а також для вироблення енергії та опалення будівель;
  • тара й тарні матеріали, використані для пакування продукції в процесі виробництва у виробничому цеху, до її відвантаження на склад готової продукції. Сюди також належать матеріали й деталі, які використовують для виготовлення тари та її ремонту (деталі для збирання ящиків, бочкова клепка тощо);
  • будівельні матеріали, використані для технологічних цілей, а також для ремонту й утримання виробничих основних засобів;
  • запасні частини, а також готові деталі, вузли, агрегати, які використовують для проведення ремонтів, заміни зношених частин машин, обладнання, транспортних засобів, зайнятих у виробництві;
  • малоцінні швидкозношувані предмети, що використовують не більше року або нормального операційного циклу, якщо він більший одного року, зокрема: інструменти, господарський інвентар, спеціальне оснащення, спеціальний одяг тощо;
  • товари, використані для виробничих чи господарських потреб, а не з метою продажу;
  • роботи та послуги, виконані для підприємства сторонніми організаціями, наприклад:
  • обробка сировини та матеріалів;
  • здійснення окремих операцій у виробництві продукції;
  • проведення аналізів, тестувань, випробувань сировини та матеріалів на відповідність стандартам якості та технічним умовам;
  • транспортні послуги сторонніх організацій із внутрішньозаводського переміщення сировини, матеріалів, напівфабрикатів.

Сировину, матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі, які є запасами, обліковують у бухгалтерському обліку за правилами ПБО 9.

Зокрема, їх оприбутковують за первісною вартістю (собівартістю), яка згідно з підпунктами 9 — 15 ПБО 9 складається з:

  • сум, що сплачують відповідно до договорів постачальникові (продавцеві), за вирахуванням непрямих податків;
  • сум ввізного мита;
  • сум непрямих податків у зв’язку з придбанням запасів, які не відшкодовують підприємству/установі;
  • транспортно-заготівельних витрат (витрати на заготівлю запасів, оплата тарифів (фрахту) за вантажно-розвантажувальні роботи та транспортування запасів усіма видами транспорту до місця їх використання, включаючи витрати зі страхування ризиків транспортування запасів).

Не включають до первісної вартості запасів, а належать до витрат того періоду, в якому вони були здійснені:

  • понаднормові втрати та нестачі запасів;
  • фінансові витрати (за винятком фінансових витрат, які включають до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до ПБО 31 «Фінансові витрати»);
  • витрати на збут;
  • загальногосподарські та інші подібні витрати, які безпосередньо не пов’язані з придбанням і доставкою запасів та доведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання у запланованих цілях.

Оцінку вибуття зазначених ресурсів (запасів) при відпуску на виробництво та з виробництва на склад готової продукції здійснюють відповідно до підпунктів 17 — 21 ПБО 9 за такими методами:

  • ідентифікованої собівартості відповідної одиниці запасів;
  • середньозваженої собівартості;
  • собівартості перших за часом надходження запасів (ФІФО);
  • нормативних витрат.

Для запасів, що мають однакове призначення та умови використання, застосовують тільки один із наведених методів. Приклади розрахунку вартості запасів при вибутті за методами оцінки наведено в додатку 1 до Методрекомендацій № 2 (п. 2.16 Методрекомендацій № 2).

Розглянемо детальніше  лише метод нормативних витрат. Зазначений метод широко використовують при списанні готової продукції з виробництва на склад готової продукції (у бухгалтерському обліку відображається записом: Дт 26 «Готова продукція» Кт 23 «Виробництво»). Такий метод здебільшого застосовують на підприємствах обробних галузей промисловості (машинобудівної, шинної, меблевої, швейної, шкіряної, харчової), які здійснюють масове та серійне виробництво різноманітної та складної продукції з великою кількістю деталей і вузлів (п. 37 Методрекомендацій № 373).

Суть оцінки за нормативними витратами полягає в застосуванні норм витрат на одиницю продукції, які встановлено підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, виробничих потужностей і діючих цін. Щоб максимально наблизити нормативні витрати до фактичних, норми витрат і ціни необхідно регулярно перевіряти й переглядати в нормативній базі. Оцінку продукції за нормативними витратами коригують до фактичної виробничої собівартості (п. 21 ПБО 9).

Зауважимо, що під нормальною виробничою потужністю в цьому випадку слід розуміти очікуваний середній обсяг діяльності, який можна досягти за умов звичайної діяльності підприємства протягом кількох років (або операційних циклів) з урахуванням запланованого обслуговування виробництва (п. 4 ПБО 16, п. 37 Методрекомендацій 373).

  • Довідково
    Операційний цикл — це проміжок часу між придбанням запасів для здійснення діяльності та отриманням грошей від реалізації виробленої з них продукції (п. 2 ПБО 1).

Можна використовувати й фактичний рівень виробництва, але тільки якщо він наближається до нормальної потужності. Розраховувати показник нормальної виробничої потужності підприємству потрібно самостійно. При цьому слід також враховувати такі фактори: змінність режиму роботи, тенденції коливання попиту на продукцію тощо. Зазначений показник фіксують у наказі про облікову політику підприємства та коригують, якщо за середньостроковими або довгостроковими прогнозами очікується суттєве коливання обсягів діяльності підприємства.

Щодо норм витрат матеріалів, то загальні рекомендації з їх розробки можна знайти в ГОСТі 14.322-83. У ньому, зокрема, зазначено, що норма витрат — це максимально допустима планова кількість сировини, матеріалів на виробництво одиниці продукції встановленої якості в планованих умовах виробництва.

У складі норм витрат матеріалу враховують:

  • корисну витрату матеріалу (тобто його кількість, яку втілено в цьому виробі);
  • технологічні відходи, обумовлені встановленою технологією виробництва (кількість матеріалу, яку не втілено у виробі, але витрачено на його виробництво);
  • втрати матеріалів (кількість матеріалу, яка безповоротно втрачається в процесі виготовлення виробу).

! До норми витрат матеріалів не включають:

  • відходи та втрати, спричинені відхиленнями від встановлених технологічних процесів і організації виробництва та постачання (наприклад, втрати матеріалу при транспортуванні і зберіганні);
  • відходи та втрати, спричинені відхиленнями від передбаченого сортаменту, вимог стандартів і технічних умов;
  • витрати сировини та матеріалів, пов’язані з браком, випробуванням зразків, ремонтом будівель і устаткування, виготовленням оснастки, інструменту, засобів механізації та автоматизації, наладкою обладнання, упаковкою готової продукції.

Наявність і рух запасів, які входять до складу продукції, що виготовляється (або є необхідними компонентами при її виготовленні), обліковують за Дт рахунку 23 «Виробництво» в кореспонденції з Кт рахунків:

  • 20 «Виробничі запаси»;
  • 22 «Малоцінні та швидкозношувані предмети»;
  • 25 «Напівфабрикати»;
  • 28 «Товари».

Зворотні відходи

Як уже зазначалося вище, матеріальні витрати на виробництво зменшують на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.

Такі відходи є залишками сировини, матеріалів, напівфабрикатів та інших видів матеріальних цінностей, що утворилися в процесі виробництва і втратили в цілому (або частково) споживчі властивості вихідного матеріалу (хімічні та фізичні). Через це зворотні відходи використовують з підвищеними витратами (зниженням виходу продукції) або навіть зовсім не використовують за прямим призначенням. До таких відходів, зокрема, належать стружка, обрубки металу, обрізки тканини тощо (п. 2.13 Методрекомендацій № 2).

Таким чином, зворотні відходи відповідають визначенню активу (оскільки їх використання на підприємстві економічно не вигідно). Якщо ж підприємство не збирається реалізовувати та/або використовувати відходи у виробничому процесі, то їх не визнають активами. Витрати на утилізацію цих відходів включають до складу інших операційних витрат (субрахунок 949 «Інші операційні витрати»).

! До зворотних відходів не належать залишки матеріальних ресурсів, які за встановленою технологією передають в інші цехи (підрозділи) як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції, а також супутня продукція (п. 330 Методрекомендацій № 373).

Відходи можуть бути:

  • нормативними. Це заплановані відходи, без них не можна обійтися у виробництві. Їх планують на підставі галузевих нормативів. Але якщо їх немає, то нормативи встановлюють на підприємстві самостійно силами виробничих і технологічних служб. Затвердити нормативи повинен уповноважений на це керівник (головний технолог, директор з виробництва та ін.);
  • наднормативними. Їх отримують через порушення технології виробництва, вимог техдокументації на виробниче обладнання, недостатню кваліфікацію робітників тощо (п. 328 Методрекомендацій № 373).

Оцінка відходів

Первісну вартість зворотних відходів при надходженні на склад визначають залежно від напряму їх використання.

Відходи, призначені для продажу. Як уже зазначалося, зворотні відходи оцінюють у порядку, встановленому п. 11 ПБО 16, тобто за справедливою вартістю. Це відновлювальна вартість (сучасна вартість придбання) (додаток до ПБО 19, п. 329 Методрекомендацій № 373).

Водночас п. 2.13 Методрекомендацій № 2 пропонується оцінювати зворотні відходи за чистою вартістю реалізації (це очікувана ціна реалізації відходів в умовах звичайної діяльності за вирахуванням очікуваних витрат на завершення їх виробництва та реалізацію (п. 4 ПБО 9)).

Пунктом 329 Методрекомендацій № 373 пропонується ще один метод оцінки — за повною ціною вихідного матеріального ресурсу. Але тільки тоді, коли відходи реалізують стороннім підприємствам для використання у виробництві іншої продукції. Але будьте обережні: цей метод не передбачено ПБО 16. Тут слід враховувати принцип обачності бухобліку. Нагадаємо, такий принцип полягає у використанні методів оцінки, які мають запобігати заниженню оцінки зобов’язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства (ст. 4 Закону про бухоблік).

Тому підприємство має право враховувати призначені для реалізації відходи, зважаючи на вимогу п. 24 ПБО 9, тобто за найменшою з оцінок. Про свій вибір підприємству слід зазначити в наказі про облікову політику.

Відходи, що використовуються підприємством. До них застосовують оцінку можливого використання — це знижена ціна вихідного матеріалу зворотних відходів (п. 329 Методрекомендацій № 373).

! Якщо зворотні відходи направляють з одного цеху в інший як повноцінний матеріал, то вартість визначають за первісною вартістю вихідного матеріалу, а витрати враховують у тому самому порядку, що й сировину та основні матеріали.

Вартість зворотних відходів, яка зменшує собівартість продукції, складається з двох частин:

  • вартості зворотних відходів, отриманих у межах технологічних норм їх утворення;
  • вартості наднормативних зворотних відходів (при перевищенні їх фактичної кількості над нормативною (п. 329 Методрекомендацій № 373).

Вартість зворотних відходів списують з витрат окремо:

  • за нормою;
  • за різницею між їх фактичною кількістю і кількістю за нормою.

Відходи оприбутковують на підставі прибуткового ордера (форма № М-4), накладної-вимоги на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів (форма № М-11) (обидві форми затверджено наказом № 193), а також бухгалтерської довідки про оцінку відходів.

Враховують відходи за Дт субрахунку 209 «Інші матеріали» у кореспонденції з Кт рахунку 23 «Виробництво».

Вартість зворотних відходів не включають до елемента операційних витрат «Матеріальні витрати» при групуванні витрат за елементами (підпункти 12 та 22 ПБО 16).

Щодо нормативних і наднормативних зворотних відходів, то в бухобліку їх вартість відображають однаково. Але щоб проконтролювати наднормативні витрати сировини (матеріалів) та належним чином зафіксувати їх в обліку, доцільно враховувати наднормативні відходи на окремих субрахунках, тобто у межах норм, і понаднормові.

Облік зворотних відходів розглянемо на прикладі 1.

Приклад 1

ТОВ «Металопром» при виробництві металопродукції — балки двотаврової оприбуткувало на склад зворотні нормативні відходи — обрубки металу в кількості 950 кг.

Такі відходи підприємство вирішило використовувати в таких цілях:

450 кг — у власному виробництві металевого дроту;

500 кг — здати в металобрухт.

Відповідно такі відходи оцінили:

призначені для власного виробництва — за ціною можливого використання 5 грн за 1 кг на суму 2 250 грн (450 кг × 5 грн). Такі відходи не можна використати як повноцінну сировину для виробництва готової продукції, тому їх оцінили за зниженою ціною вихідного матеріалу;

для здавання в металобрухт (продажу) — за відновлювальною вартістю 3 грн за 1 кг на суму 1 500 грн (500 кг × × 3 грн).

Прямі витрати на виробництво балки двотаврової становили 97 000 грн, ЗВВ — 3 800 грн, постійні розподілені ЗВВ — 27 000 грн.

Інші прямі витрати на виробництво металевого дроту становили 270 грн, ЗВВ та постійні розподілені — 230 грн.

Доходи від реалізації двотаврової балки становили 180 000 грн.

Доходи від реалізації металевого дроту — 6 000 грн.

Бухгалтерський облік цих операцій наведено у табл. 1.

Таблиця 1

Облік операцій зі зворотними відходами

Зміст господарської операції

Дебет

Кредит

Сума,

грн

Списано на виробництво балки двотаврової:
прямі витрати

231

201, 661, 651, 377

97 000

змінні ЗВВ

91

3 800

постійні розподілені ЗВВ

27 000

Оприбутковано на склад зворотні відходи:
призначені для виробництва дроту

2091

 

231

 

2 250

призначені для продажу

2092

1 500

Оприбутковано на склад балку двотаврову за фактичною собівартістю
(97 000 + 3 800 + 27 000 – 2 250 – 1 500)

261

 

124 050

Списано у виробництво металевого дроту:
зворотні відходи

232

2091

2 250

інші прямі витрати

201, 661, 651, 377

730

змінні та постійні розподілені ЗВВ

 

91

290

Оприбутковано на склад металевий дріт за фактичною собівартістю
(2 250 + 730 + 290)

262

232

3 270

Відвантажено балку двотаврову покупцеві (за продажною вартістю), нараховано доходи

361

701

180 000

Нараховано податкове зобов’язання з ПДВ

701

641

30 000

Списано на витрати собівартість балки двотаврової

901

261

124 050

Отримано кошти від покупця балки двотаврової

311

361

180 000

Реалізовано металевий дріт (за продажною вартістю)

361

701

6 000

Нараховано податкове зобов’язання з ПДВ

701

641

1 000

Списано на витрати собівартість дроту

901

262

3 270

Отримано кошти від покупця

311

361

6 000

Відвантажено металобрухт спеціалізованому підприємству

377

712

1 500

У 2016 р. операції з постачання металобрухту звільнено від оподаткування ПДВ

712

641

0

Списано вартість реалізованого металобрухту

943

2091

1 500

Отримано оплату за металобрухт

311

377

1 500

Прямі витрати на оплату праці

До складу прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату та інші виплати працівникам, зайнятим у виробництві продукції, які можна безпосередньо віднести до конкретного об’єкта витрат (п. 13 ПБО 16). Пунктом 40 Методрекомендацій № 373 конкретизовано, що до складу елемента «витрати на оплату праці» включають:

  • заробітну плату за окладами і тарифами;
  • надбавки та доплати до тарифних ставок і посадових окладів у розмірах, передбачених законодавством;
  • премії та заохочення;
  • гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені законодавством;
  • оплату за невідпрацьований час;
  • інші витрати на оплату праці.

Головним критерієм для класифікації виплати як витрати на оплату праці має бути її зв’язок з виконаною роботою за трудовим договором (у тому числі за його особливою формою — контрактом).

Усі виплати підприємства на оплату праці регламентує положення про оплату праці, яке є невід’ємною частиною колективного договору. Колективний договір укладається між власником (або уповноваженим ним органом, особою) і профспілковим органом (або іншим органом, уповноваженим на представництво трудовим колективом). При цьому необхідно обов’язково дотримуватися норм і гарантій, передбачених законодавством, Генеральною та галузевими (регіональними) угодами (п. 42 Методрекомендацій № 373).

Згідно зі статтями 1 та 2 Закону № 108 заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Заробітна плата має таку структуру:

  • основна зарплата — це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (часу, виробітку, обслуговування, посадових обов’язків). Її встановлюють у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок — для робітників і посадових окладів — для службовців;
  • додаткова зарплата — це винагорода за працю понад установлені норми, трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає до­плати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій;
  • інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами та положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені законодавством або які провадять понад встановлені зазначеними актами норми.

Для оцінки розміру зарплати найманих працівників використовують показник фонду оплати праці (п. 1.3 розділу 1 Інструкції № 5), який має описану вище структуру. Докладний перелік виплат, які входять до складових структури фонду оплати праці, наведено в розділі 2 цієї Інструкції і в підпунктах 44 — 51 Методрекомендацій № 373.

Облік витрат на оплату праці ведуть на рахунку 66 «Розрахунки за виплатами працівникам». За Кт відображають нараховану працівникам основну і додаткову зарплату, премії, допомогу по тимчасовій непрацездатності, інші належні до нарахування працівникам виплати. За Дт — відповідно їх виплату, а також ПДФО, ЄСВ тощо.

Інші прямі витрати

До складу інших прямих витрат включають усі інші виробничі витрати, які можна безпосередньо віднести до конкретного об’єкта витрат (п. 14 ПБО 16). Це, зокрема:

  • відрахування на соціальні заходи;
  • плата за оренду земельних і майнових паїв;
  • амортизація;
  • втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно неминучого браку;
  • інші витрати.

Розглянемо основні правила обліку складової інших прямих витрат.

Відрахування на соціальні заходи. Умови та порядок нарахування і сплати збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування  (далі — ЄСВ) встановлено Законом № 2464, а порядок його нарахування і сплати наведено в Інструкції № 449.

Зокрема, для юридичних осіб — роботодавців, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту), базу нарахування та розмір ЄСВ щодо кожної застрахованої особи встановлено в розмірі 22 % (для інвалідів — 8,41 %) на суму нарахованої зарплати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначено Законом № 108 (п. 1 розділу III Інструкції № 449).

Облік розрахунків за ЄСВ ведуть на субрахунку 651 «За розрахунками із загальнообов’язкового державного соціального страхування».

Нарахування ЄСВ на заробітну плату працівників, зайнятих виробництвом, а також відрахування на індивідуальне страхування та інші соціальні заходи таких працівників здійснюються бухгалтерським записом Дт 23 «Виробництво» Кт 65 «Розрахунки за страхуванням».

Плата за оренду земельних і майнових паїв. Орендну плату за земельні ділянки під будівлями (спорудами) виробничого призначення, суми якої можна віднести до конкретного об’єкта витрат, нараховують та сплачують відповідно до вимог Закону № 161.

Щодо орендної плати за земельні паї, то правові основи для її нарахування визначено Законом № 899.

! Сума плати за оренду земельного паю не має бути менше 3 % його вартості (п. 1 Указу № 92).

Нарахування орендної плати за земельні ділянки відображають за Дт рахунку 23 «Виробництво» Кт 685 «Розрахунки з іншими кредиторами».

Якщо ж орендна плата за землю справляється за землі державної чи комунальної власності, то нарахування орендної плати відображають бухгалтерським записом Дт 23 «Виробництво» Кт 64 «Розрахунки за податками і платежами».

Амортизація. Амортизацію виробничих основних засобів, а також нематеріальних активів виробничого призначення нараховують відповідно до вимог ПБО 7 та ПБО 8. Нараховану амортизацію враховують:

  • на субрахунку 131 «Знос основних засобів», де узагальнюють інформацію про суму зносу ­необоротних активів, облік яких ведуть на рахунку 10 «Основні засоби»;
  • на субрахунку 132 «Знос інших необоротних матеріальних активів», де узагальнюють інформацію про суму зносу необоротних активів, облік яких ведуть на рахунку 11 «Інші необоротні матеріальні активи»;
  • на субрахунку 133 «Накопичена амортизація нематеріальних активів», де узагальнюють інформацію про суму накопиченої амортизації нематеріальних активів.

Втрати від браку. Як уже зазначалося, до виробничої собівартості потрапляють втрати від технічно неминучого браку, зокрема:

  • вартість остаточно забракованої з технологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість;
  • витрати на виправлення такого технічно неминучого браку.

Браком у виробництві вважають продукцію, напівфабрикати, деталі, вузли і роботи, що не відповідають за якістю встановленим стандартам (технічним умовам), через що їх не можна використовувати за прямим призначенням, або ж можна використовувати, але тільки після додаткових витрат на виправлення.

Не вважають браком продукти, вироби, напівфаб­рикати, виготовлені за особливо підвищеними технічними вимогами, коли вони не відповідають цим вимогам, але відповідають технічним умовам на аналогічні продукти (або вироби широкого вжитку).

Не відносять до браку і втрати від сортності — переведення продукції в нижчий сорт за якістю (пункти 407 та 408 Методрекомендацій № 373, Інструкція № 291).

Брак у виробництві обліковують на однойменному рахунку 24, аналітичний облік за яким ведуть за видами виробництва. Втрати від технічно неминучого браку, які не можна віднести до певного виду продукції, або якщо вони не виділені в окрему статтю калькуляції, списують на ЗВВ у Дт рахунку 91 «Загальновиробничі витрати» (пп. 19 п. 394, п. 427 Методрекомендацій № 373).

У підпунктах 409 — 412 цих Методрекомендацій наведено таку класифікацію браку.

За місцем виявлення (п. 409):

внутрішній — брак продукції, виявлений на виробництві до її направлення споживачеві;

зовнішній — брак, виявлений споживачем у процесі складання, монтажу або при експлуатації виробу і пред’явлений для відшкодування збитків. Його на собівартість не відносять, оскільки суму такого браку списують за Кт рахунку 24 в Дт субрахунку 374 «Розрахунки за претензіями».

За характером дефектів і той, і інший брак можуть бути:

виправним — це вироби, напівфабрикати, вузли, деталі, які після усунення недоліків можна використовувати за прямим призначенням, і їх виправлення технічно можливо і економічно доцільно (п. 410 Методрекомендацій № 373);

остаточним — коли матеріальні цінності не можна використовувати за прямим призначенням і їх виправлення відповідно технічно неможливе й економічно недоцільне.

Внутрішній брак може бути:

  • технічно неминучим у межах норм, установлених технічною або технологічною документацією. Такі норми підприємство розробляє і затверджує самостійно;
  • таким, що перевищує такі норми через провини робочих, неточну роботу обладнання з вичерпаним гарантійним терміном експлуатації (і при цьому підприємство не переглянуло у зв’язку з цим норми браку). Такий брак не відносять на виробничу собівартість, оскільки він не є технічно неминучим.

Якщо внутрішній брак є остаточним, то браковану продукцію (відходи, вторсировину) оприбутковують за ціною їх можливої реалізації.

Технічно неминучий брак оприбутковують на рахунок 24 за собівартістю, склад якої визначають залежно від конкретного виду браку.

Зокрема, собівартість технічно неминучого виправного браку включає:

  • витрати на сировину, матеріали і напівфабрикати, витрачені на усунення дефектів продукції;
  • витрати на зарплату працівників, нараховану за операції з виправлення браку;
  • відрахування на соціальне страхування;
  • частину витрат на утримання й експлуатацію устаткування і частину ЗВВ (п. 413 Інструкції № 373).

Собівартість технічно неминучого остаточного браку складається з прямих витрат (включаючи частину витрат на утримання й експлуатацію устаткування і частину ЗВВ). Витрати включають до собівартості остаточно забракованої продукції в нормативних (планових) розмірах (п. 414 Інструкції № 373).

Втрати від технічно неминучого браку відображають у витратах того місяця, в якому його виявили, їх включають до собівартості того виду продукції, за яким виявлено брак. Щоправда, їх можна віднести і на вартість незавершеного виробництва, але тільки в індивідуальному (або дрібносерійному) виробництві, і за умови, що ці втрати відносяться до конкретного замовлення, виконання якого ще не закінчено.

Стосовно документального оформлення, виявленого у виробництві технічно неминучого браку, то щодо нього відділ технічного контролю має скласти акт (повідомлення про брак) (п. 415 Методрекомендацій № 373). Його типову форму не затверджено, тому її можна розробити і затвердити на підприємстві.

! Форма акта на списання технічно неминучого браку має містити обов’язкові реквізити первинних документів (ст. 9 Закону про бухоблік, пункти 2.4 та 2.7 Положення № 88).

На підставі актів про брак складають звіт про собівартість браку за звітний місяць. У ньому визначають суму втрат від забракованої продукції та зазначають види продукції (п. 417 Методрекомендацій № 373).

Суми остаточного технічно неминучого браку, які можна віднести до певного виду продукції, списують за Кт рахунку 24:

  • у Дт субрахунку 209 «Інші матеріали» — на суму оприбуткованих вторсировини та відходів, придатних для використання;
  • у Дт рахунку 23 — на суму перевищення собівартості остаточного технічно неминучого браку над сумами, що зменшують втрати від нього.
  • Довідково
    ДФС України у листі № 5737 зазначено, що при списанні непридатних для використання ТМЦ, задіяних у виробництві продукції, при придбанні яких було зафіксовано податковий кредит, зобов’язання не нараховують за умови, що їх вартість включено до вартості готової продукції, постачання якої оподатковується ПДВ.

Ймовірно, йдеться саме про технічно неминучий брак, який включають до собівартості виробництва. Оскільки (в загальному випадку) постачання готової продукції, на виробничу собівартість якої віднесено технічно неминучий брак, оподатковується ПДВ, на суму такого браку при його виявленні ПДВ не нараховують.

Супутня продукція

Як уже зазначалося, на вартість супутньої продукції зменшують виробничу собівартість продукції (п. 11 ПБО 16).

Супутня продукція (далі — СП) — це продукція, яку отримують в процесі виробництва в єдиному технологічному процесі з основним (цільовим) продуктом. Вона призначена для подальшої переробки (або відпуску на сторону). При цьому СП повинна відповідати встановленим стандартам (або технічним умовам), її приймає відділ технічного контролю (п. 428 Методрекомендацій № 373).

СП оприбутковують на підставі прибуткового ордера (форма № М-4), накладної-вимоги на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів (форма № М-11) (обидві форми затверджено наказом № 193). Крім того, при цьому складають бухгалтерську довідку про оцінку СП (про що йтиметься далі).

СП окремо не калькулюють (п. 429 Методрекомендацій № 373). Її вартість, розраховану за встановленими цінами, вираховують із собівартості основної продукції.

Оцінюють таку продукцію згідно з п. 11 ПБО 16, обравши метод оцінки залежно від призначення даного активу. Отже, який метод оцінки СП обрати — підприємство вирішує самостійно, про що зазначає в наказі про облікову політику.

СП, призначену для подальшої реалізації, оцінюють за справедливою вартістю. Оскільки така ­продукція по суті є готовою продукцією (визначення якої наведено в п. 6 ПБО 9), оцінка її справедливої вартості здійснюється згідно з п. 3.1 додатка до ПБО 19, а саме: справедлива вартість готової продукції ­визначається як ціна реалізації за вирахуванням витрат на реалізацію та суми надбавки (прибутку) виходячи з надбавки (прибутку) для аналогічної готової продукції і товарів.

Зауважимо, що в п. 431 Методрекомендацій № 373 цей метод оцінки також названий оцінкою за відпускними цінами.

СП, використовувану самим підприємством, оцінюють за ціною можливого використання, а саме як різницю між ціною матеріалу, що замінить СП, і сумою додаткових витрат, пов’язаних з підготовкою його до використання.

Також у п. 431 Методрекомендацій № 373 наведено інші методи оцінки СП.

Зокрема, коли підприємство в іншому технологічному циклі виробляє готову продукцію, аналогічну СП, яку воно випускає, використовують оцінку за плановою собівартістю аналогічного продукту. При цьому таку оцінку застосовують і при реалізації СП на сторону, і при її внутрішньому використанні підприємством. Планову її собівартість визначають виходячи з виробничої собівартості відповідної готової продукції на відокремленому виробництві. Якщо ж відокремленого виробництва немає, то планову собівартість визначають за виробничою собівартістю відповідної готової продукції (її зазначають у розрахунках планової ціни підприємства) (п. 503 Методрекомендацій № 373).

А метод оцінки СП за нормативною собівартістю допомогає найдостовірніше оцінити вартість такої продукції, оскільки цей спосіб дає можливість виключити заниження її вартості (що трапляється на практиці при використанні інших методів її оцінки) (п. 544 Методрекомендацій № 373).

Бухгалтерський облік. Вартість СП відображають за Кт рахунку 23 в кореспонденції з Дт відповідного рахунку (субрахунку) запасів — залежно від її призначення.

Якщо підприємство вирішить реалізувати СП на сторону, то така продукція повинна відповідати вимогам готової продукції, визначеним згідно п. 6 ПБО 9. Тобто СП повинна бути виготовлена на підприємстві, призначатися для продажу і відповідати технічним і якісним характеристикам, передбаченим договором (іншим нормативно-правовим актом). Таку СП враховують на рахунку 26 «Готова продукція».

У разі якщо планують використовувати СП у своїй господарській діяльності,  її вартість фіксують на рахунку 20 «Виробничі запаси» (в тому числі при використанні СП у виробництві).

При передачі СП на подальшу переробку її враховують як напівфабрикати у власному виробництві на рахунку 25 «Напівфабрикати» (п. 431 Методрекомендацій № 373). Слід зауважити, що вартість СП фіксують на зазначеному рахунку і у разі коли її використовують для реалізації на сторону (Інструкція № 291, п. 592 Методрекомендацій № 373).

Податковий облік. З податку на прибуток будь-яких особливостей обліку СП розділом ІІІ Податкового кодексу не передбачено, тобто тут все так само, як і у бухобліку.

Щодо ПДВ, то тут також немає особливостей з виготовлення, реалізації та використання СП на підприємстві в господарській діяльності. Таким чином, при реалізації СП зобов’язання з ПДВ нараховують у загальному порядку на її звичайну ціну (п. 188.1 ст. 188 Податкового кодексу). Якщо ж СП використали як сировину для виготовлення готової продукції, то зобов’язання нараховують вже при реалізації цієї готової продукції на її звичайну ціну.

Облік описаних операцій розглянемо на прикладі 2.

Приклад 2

ТОВ «Машбуд» при виробництві основної продукції отримало супутню продукцію, для якої визначило різні напрями використання і відповідно застосувало різні методи оцінки:

для продажу на сторону — отримано 350 кг за справедливою вартістю (відповідає звичайній ціні) 90 грн/кг на суму 31 500 грн (350 кг х 90 грн). Зазвичай ТОВ «Машбуд» реалізує супутню продукцію із прибутком  25 %. Тому супутню продукцію на баланс підприємства буде зараховано за вартістю 25 200 грн (31 500 грн : 1,25);

для використання в адміністративних цілях — 80 кг за ціною можливого використання 50 грн/кг на суму 4 000 грн (80 кг × 50 грн).

Загальні витрати на виробництво всього комплексу продукції становили 550 000 грн. Відображення таких операцій у бухобліку наведено у табл. 2.

Таблиця 2

Облік операцій із супутньою продукцією

Зміст господарської операції

Дебет

Кредит

Сума,

грн.

Відображено витрати на виробництво всього комплексу продуктів (основна продукція + СП)

23

201, 22, 631, 651, 661, 91

 

550 000

Оприбутковано на склад:

основну готову продукцію (за фактичною собівартістю) (550 000 – 25 200 – 4 000)

261

23

 

520 800

СП для реалізації на сторону (350 кг × 90 грн)/1,25

262

 

25 200

СП для використання в адміністративних цілях (80 кг × 50 грн)

209

 

4 000

Списано СП для використання в адміністративних цілях

92

209

4 000

Відвантажено покупцеві СП, призначену для реалізації (31 500 + 20 % ПДВ)

361

701

37 800

Нараховано податкове зобов’язання з ПДВ

701

641

6 300

Списано собівартість реалізованої СП

901

262

25 200

Отримано кошти від покупця СП

311

361

37 800

Визнано доходи від реалізації СП

701

791

31 500

Визнано собівартість СП

791

901

25 200

Змінні та постійні ЗВВ

Загальновиробничі витрати є непрямими витратами, оскільки їх неможливо пов’язати з конкретним об’єктом витрат на підставі первинних документів. Так, до складу ЗВВ включають (п. 15 ПБО 16):

  • витрати на управління виробництвом (оплату праці, відрахування на соціальні заходи і медичне страхування апарату управління цехами, дільницями тощо);
  • витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо;
  • амортизацію основних засобів і нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничного, лінійного) призначення;
  • витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;
  • витрати на вдосконалення технології та організації виробництва (оплату праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології та організації виробництва, поліпшення якості продукції, підвищення її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплату послуг сторонніх організацій тощо);
  • витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень;
  • витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);
  • витрати на охорону праці, техніку безпеки та охорону навколишнього природного середовища;
  • інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, напівфабрикатів, інструментів зі складів до цехів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у цехах; оплата простоїв тощо).

Номенклатуру статей ЗВВ наведено також у п. 394 і в додатку 2 до Методрекомендацій № 373.

Наприклад, зарплата начальника цеху з виробництва ковбасних виробів (в асортименті) — визначити її частку в продукції кожного найменування прямим шляхом неможливо, це можна зробити лише шляхом відповідного розподілу.

ЗВВ обліковують на рахунку 91 «Загальновиробничі витрати», де ведуть облік виробничих накладних витрат на організацію виробництва та управління цехами, дільницями, відділеннями, бригадами та іншими підрозділами основного і допоміжного виробництва, а також витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування. Аналітичний облік ЗВВ ведуть за місцями виникнення, центрами і статтями (видами) витрат.

ЗВВ поділяються на змінні та постійні витрати. У свою чергу постійні ЗВВ поділяють на:

  • постійні розподілені ЗВВ;
  • постійні нерозподілені ЗВВ, облік яких також має свої особливості (п. 16 ПБО 16).

Зобразимо це у вигляді схеми.

Склад ЗВВ

 

Розглянемо наведену схему детальніше.

Змінні ЗВВ. До них відносять витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехами, дільницями), які змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності, наприклад витрати електроенергії на роботу виробничого цеху (його обсяг збільшується з ростом обсягу виробництва).

Змінні ЗВВ розподіляють на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, зар­плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) виходячи з фактичної потужності звітного періоду. Змінні ЗВВ прямо і повністю відносять на виробничу собівартість виготовленої продукції (рахунок 23).

Постійні ЗВВ. До них відносять витрати на обслуговування і управління виробництвом, які залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності, наприклад амортизація будівлі виробничого цеху, витрати на опалення виробничого цеху, витрати на заробітну плату управлінського персоналу цеху тощо.

Постійні ЗВВ і нормальна потужність

Нормальна потужність — очікуваний середній обсяг діяльності, що може бути досягнутий за умов звичайної діяльності підприємства протягом кількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва (п. 4 ПБО 16). Від неї залежить порядок розподілу постійних ЗВВ.

Випуск продукції на підприємстві може як перевищувати нормальну потужність, так бути і нижче її. Зокрема, якщо випуск продукції в звітному періоді нижче нормальної потужності підприємства, то постійні ЗВВ розподіляють відповідно до нормальної потужності:

постійні розподілені в межах нормальної потужності витрати списують на виробничу собівартість продукції (Дт 23);

постійні нерозподілені в межах нормальної потужності витрати відносять на собівартість реалізованої продукції (Дт 901) (п. 398 Методрекомендацій № 373).

Якщо ж у звітному періоді випуск продукції вище (або дорівнює) нормальної потужності, то всю суму постійних ЗВВ розподіляють і списують на виробничу собівартість (Дт 23).

Постійні розподілені ЗВВ розподіляють на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності, і, як зазначалося, відносять на виробничу собівартість продукції (Дт 23).

Постійні нерозподілені ЗВВ включають до складу собівартості реалізованої продукції (субрахунок 901) у періоді їх виникнення (п. 396 Методрекомендацій № 373).

Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних ЗВВ не може перевищувати їх фактичну величину. Приклад розподілу ЗВВ наведено в додатку 1 до ПБО 16.

Розподілити ЗВВ на змінні і постійні практично неможливо. Наприклад, оплата праці апарату управління виробництвом може включати постійну частину — оклад і змінну частину — премії за збільшення обсягів виробництва. Слід зазначити, що витрати, які є для одного підприємства постійними, для іншого можуть бути змінними.

  • Довідково
    Перелік і склад змінних і постійних ЗВВ, а також базу їх розподілу підприємство встановлює самостійно і фіксує в наказі про облікову політику (п. 2.1 розділу ІІ Методрекомендацій № 635).

Наприклад, на підприємстві витрати транспортного цеху розподіляють між іншими виробничими цехами виходячи з фактичного обсягу перевезень для кожного з них. Вважати ці витрати щодо інших підрозділів прямими або непрямими (ЗВВ) — підприємство вирішує самостійно виходячи з того, наскільки точно такий розподіл відображає фактичне споживання ресурсів.

При класифікації витрат на прямі і непрямі потрібно враховувати не тільки можливість прямого віднесення тих чи інших витрат на конкретний об’єкт витрат, але й економічну доцільність прямого розподілу.

Крім того, підприємство має обрати між ускладненням первинного обліку (при віднесенні витрат до прямих) і проведенням додаткових допоміжних розрахунків (при віднесенні витрат до непрямих (ЗВВ) і їх розподілі пропорційно обраній базі).

База розподілу ЗВВ. Як зазначалося, базою розподілу ЗВВ можуть бути:

  • години роботи (відпрацьовані машино-години, людино-години, станко-години);
  • основна заробітна плата працівників, зайнятих на виробництві;
  • обсяг діяльності (кількість готової продукції (в штуках, тоннах, кубах, декалітрах, тощо);
  • обсяг робіт (послуг) у вартісному виразі;
  • прямі витрати тощо.

Наприклад, у хімічній промисловості за базу розподілу ЗВВ між видами продукції беруть основні витрати на переробку (включаючи матеріальні витрати на технологічні цілі, витрати на основну і додаткову зарплату, ЄСВ і витрати на утримання та експлуатацію обладнання).

У видобувних галузях: при одному способі видобутку хімічних руд — пропорційно видобутку кожним кар’єром (або шахтою), а при різних способах видобутку (відкритому і закритому) — пропорційно основним витратам на переробку (з аналогічною номенклатурою витрат).

Правильний вибір бази розподілу ЗВВ має велике значення, тому потрібно зупинитися на тому виробничому факторі, зміна якого найбільшою мірою вплине на величину ЗВВ.

Алгоритм розподілу ЗВВ має  такий вигляд:

Крок 1. Обирають базу розподілу ЗВВ.

Крок 2. Визначають нормальний і фактичний (за звітний період) рівні виробничої потужності.

Нормальний рівень визначають виходячи з очікуваного обсягу виробництва на один рік (або на кілька років). При цьому враховують технічні характеристики, змінний режим, експлуатаційне забезпечення, обсяг виробництва та інші умови (залежно від обраної бази розподілу).

Крок 3. Визначають нормальний рівень суми змінних і постійних ЗВВ — за фактичними даними минулих періодів.

Крок 4. Розраховують коефіцієнти (нормативи) розподілу постійних і змінних ЗВВ на одиницю бази розподілу (одну машино-годину, один виріб тощо) за допомогою ділення суми постійних і змінних ЗВВ (при нормальній потужності) на кількість відпрацьованих машино-годин (кількість одиниць продукції) (інших величин залежно від обраної бази розподілу).

Крок 5. Розрахований коефіцієнт (норматив) постійних ЗВВ на одиницю бази розподілу множать на фактичну величину бази розподілу за звітний період.

Отриману суму вважають розрахованою величиною постійних фактичних ЗВВ звітного періоду.

Крок 6. Розраховану величину фактичних постійних ЗВВ звітного періоду порівнюють із сумою постійних ЗВВ звітного періоду, отриманих при застосуванні нормативу.

Останню величину визначають як різницю між загальною сумою фактичних ЗВВ та сумою фактичних змінних ЗВВ за звітний період. Останню величину розраховують прямим шляхом на підставі первинних документів.

Постійні фактичні ЗВВ, які не перевищують розраховану за допомогою нормативу величину, включають до виробничої собівартості (Дт 23).

Суму перевищення фактичних постійних ЗВВ над розрахунковою величиною (нерозподілені постійні ЗВВ) включають до собівартості реалізованої продукції (Дт 901).

Крок 7. Розподіляють змінні і постійні розподілені ЗВВ між об’єктами витрат:

змінні ЗВВ — на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) виходячи з фактичної потужності звітного періоду (п. 16 ПБО 16);

постійні розподілені ЗВВ — на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності.

Таким чином, розподіл витрат на підприємстві відбувається в чотири етапи: усі витрати підприємства розподіляють на прямі і непрямі (ЗВВ); ЗВВ — на змінні і постійні; постійні ЗВВ — на розподілені і нерозподілені; змінні і постійні розподілені ЗВВ — між об’єктами витрат.

Бухоблік ЗВВ. Як зазначалося, ЗВВ враховують на рахунку 91. За Дт цього рахунку відображають суму визнаних витрат, за Кт — щомісячне, за відповідним розподілом, списання ЗВВ на рахунок 23 і субрахунок 901.

Таким чином, ЗВВ списують за Кт рахунку 91: у Дт рахунку 23 — змінні ЗВВ та постійні розподілені ЗВВ (у межах розрахованого нормативу); у Дт субрахунку 901 — постійні нерозподілені ЗВВ.

Розглянемо це на прикладі 3.

Приклад 3

Взуттєва фабрика в наказі про облікову політику встановила такі нормативи:

  • база розподілу ЗВВ — час роботи обладнання; при нормальній виробничій потужності вона становить 5 000 год;
  • змінні ЗВВ — 20 000 грн;
  • постійні ЗВВ — 65 000 грн.

Фактичні показники роботи фабрики за грудень становили:

час роботи обладнання — 4 800 год;

змінні ЗВВ — 23 000 грн, у тому числі:

6 000 грн — витрати на ремонт основних засобів загальновиробничого призначення силами підрядної організації (крім того, ПДВ 1 200 грн);

17 000 грн — витрати на електроенергію (крім того, ПДВ 3 400 грн);

постійні ЗВВ — 72 000 грн, у тому числі:

35 000 грн — оплата праці загальновиробничого персоналу;

7 700 грн — ЄСВ;

10 900 грн — витрати на опалення виробничого цеху (крім того, ПДВ 2 180 грн);

2 400 грн — витрати на його водопостачання (крім того, ПДВ 480 грн);

16 000 грн — амортизація цеху.

У грудні фабрика виготовила три види продукції, зокрема туфлі, черевики та чоботи. Розрахунок розподілу загальновиробничих витрат наведено в табл. 3.

Таблиця 3


з/п

Показник

Усього

На одиницю бази розподілу
(1 машино-година)

Включення ЗВВ до:

витрат
на виробництво
(рахунок 23)

собівартості реалізованої продукції
(субрахунок 901)

1

2

3

4

5

6

1

База розподілу при нормальній потужності, год

5 000

х

 х

х

2

ЗВВ при нормальній потужності, грн,
у тому числі:

 85 000

 х

 х

 х

3

змінні

20 000

х

х

х

(20 000 : 5 000 = 4)

х

4

х

х

4

постійні

65 000

х

х

х

(65 000 : 5 000 = 13)

х

13

х

х

5

База розподілу при фактичній потужності, машино-год

 4 800

 х

 х

 х

6

Фактична сума ЗВВ за грудень, грн,
у тому числі:

95 000

х

х

х

7

змінні

23 000

х

23 000

х

8

постійні — усього, з них:

72 000

х

х

х

9

постійні розподілені (4 800 × 13 = 62 400)

62 400

 х

 62 400

 х

10

постійні нерозподілені
(72 000 – 62 400 = 9 600)

9 600

 х

х

9 600

Розподілимо змінні і постійні ЗВВ між об’єктами витрат: туфлі, черевики та чоботи.

База розподілу — години роботи обладнання при нормальній потужності підприємства (5 000 год). При цьому фактичні години роботи обладнання на кожен об’єкт витрат становили: туфлі — 800 год, черевики — 1 500 год, чоботи — 2 500 год, усього — 4 800 год.

Спочатку визначимо коефіцієнт розподілу змінних ЗВВ. Він є сумою змінних ЗВВ на одиницю бази розподілу. Цей показник розраховують діленням суми фактичних змінних ЗВВ на фактичний час роботи обладнання.

23 000 грн : 4 800 год = 4,79167.

Далі розподілимо суму змінних ЗВВ між об’єктами витрат:

туфлі: 800 год × 4,79167 = 3 833,33 грн;

черевики: 1 500 год × 4,79167 = 7 187,50 грн;

чоботи: 2 500 год × 4,79167 = 11 979,17 грн.

Розподілимо суму постійних розподілених ЗВВ між об’єктами витрат, використавши ставку розподілу постійних ЗВВ при нормальній потужності, — 13 грн/год (рядок 4 графи 4 табл. 1):

туфлі: 800 год × 13 грн/год = 10 400 грн;

черевики: 1 500 год × 13 грн/год = 19 500 грн;

чоботи: 2 500 год × 13 грн/год = 32 500 грн.

Визначимо загальну суму ЗВВ (змінних і постійних розподілених), яка включається до виробничої собівартості:

туфлі (субрахунок 231) 10 400,00 грн + 3 833,33 грн = 14 233,33 грн;

черевики (субрахунок 232) 19 500,00 грн + 7 187,50 грн = 26 687,50 грн;

чоботи (субрахунок 233) 32 500 грн + 11 979,17 грн = 44 479,17 грн;

усього: 85 400 грн (23 000 грн + 62 400 грн).

Результати розрахунків наведено в табл. 4.

Таблиця 4

Найменування продукції

Фактичний час роботи обладнання, год

Змінні ЗВВ,
грн

Постійні
розподілені ЗВВ,
грн

Усього
розподілені ЗВВ,
грн

Туфлі

800

3 833,33

10 400

14 233,33

Черевики

1 500

7 187,50

19 500

26 687,50

Чоботи

2 500

11 979,17

32 500

44 479,17

Усього

4 800

23 000,00

62 400

85 400,00

Облік списання ЗВВ на виробничі витрати наведено у табл. 5.

Таблиця 5

Зміст господарської операції

Дебет

Кредит

Сума,

грн

Підписано з підрядною організацією акт виконаних робіт
з ремонту основних засобів загальновиробничого призначення

91

685

 

6 000

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

1 200

Нараховано витрати на електроенергію

91

17 000

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

3 400

Нараховано заробітну плату загальновиробничому персоналу

 

 

91

661

35 000

Нараховано ЄСВ на заробітну плату загальновиробничого персоналу

651

7 700

Нараховано витрати на опалення виробничого цеху

 

 

685

 

10 900

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

2 180

Нараховано витрати на водопостачання виробничого цеху

91

2 400

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

480

Нараховано амортизацію основних засобів загальновиробничого призначення

91

131

16 000

Віднесено змінні і постійні розподілені ЗВВ до виробничої собівартості:

туфель

 

231

 

 

91

 

14 233,33

черевиків

232

26 687,50

чобіт

233

44 479,17

Віднесено постійні нерозподілені ЗВВ до собівартості реалізованої продукції

901

9 600

Проведено розрахунки з постачальниками робіт та послуг (7 200 + 20 400 + 13 080 + 2 880)

685

311

43 560

У разі якщо фактичний час роботи обладнання перевищує нормативну базу роботи обладнання, можливі випадки, коли вся сума постійних витрат включається до виробничої собівартості.

Розглянемо таку ситуацію на прикладі 4.

Приклад 4

Умови прикладу 4 ідентичні умовам прикладу 3, за винятком показника за грудень.

Фактичні показники роботи фабрики за грудень: час роботи обладнання — 5 600 год.

При цьому фактичні години роботи обладнання на кожен об’єкт витрат становлять: туфлі — 1 100 год, черевики — 1 800 год, чоботи — 2 700 год, всього — 5 600 год.

Розрахунок розподілу суми ЗВВ наведено у табл. 6.

Таблиця 6


з/п

Показник

Усього

На одиницю бази розподілу
(1 машино-година)

Включення ЗВВ до:

витрат
на виробництво
(рахунок 23)

собівартості реалізованої продукції
(субрахунок 901)

1

2

3

4

5

6

1

База розподілу при нормальній потужності, год

 5 000

 х

 х

х

2

ЗВВ при нормальній потужності, грн, у тому числі:

 85 000

 х

 х

 х

3

змінні

20 000

х

х

х

(20 000 : 5 000 = 4)

х

4

х

х

4

постійні

65 000

х

х

х

(65 000 : 5 000=13)

х

13

х

х

5

База розподілу при фактичній потужності,машино-год

 5 600

 х

 х

 х

6

Фактична сума ЗВВ за листопад, грн,
у тому числі:

95 000

х

х

х

7

змінні

23 000

х

23 000

х

8

постійні — усього,
з них:

72 000

х

х

х

9

постійні розподілені
5 600 × 13 = 72 800 >72  000; 72 000

72 000

 х

72 000

 х

10

постійні нерозподілені
(72 000 – 72 800 < 0)

0

 х

 х

 0

Сума постійних розподілених витрат згідно з розрахунком становить 72 800 грн і перевищила фактичну суму постійних ЗВВ — 72 000 грн. Згідно з п. 16 ПБО 16 загальна сума розподілених та нерозподілених постійних ЗВВ не може перевищувати їх фактичну величину. У зв’язку з цим до складу виробничої собівартості включається фактична сума постійних витрат.

Розподілимо суму постійних ЗВВ між об’єктами витрат, використавши ставку розподілу постійних ЗВВ при нормальній потужності — 13 грн/год:

туфлі: 1 100 год × 13 грн/год = 14 300 грн;

черевики: 1 800 год × 13 грн/год = 23 400 грн,

чоботи: 2 700 год × 13 грн/год = 35 100 грн;

усього — 72 800 грн.

Розрахункова сума постійних розподілених витрат становить 72 800 грн, а розподілу  підлягають 72 000 грн.

У зв’язку з цим необхідно визначити частку кожного виду продукції у загальній сумі постійних витрат. Для цього фактичні години роботи обладнання на кожен вид продукції необхідно поділити на загальний час роботи обладнання за місяць.

Так, частка туфель — 0,19643 (1 100 : 5 600); черевиків — 0,32143 (1 800 : 5 600); чобіт — 0,48214 (2 700 : 5 600).

Таким чином, сума постійних ЗВВ, що розподіляється на кожний вид продукції, становить:

туфлі: 72 000 грн × 0,19643 = 14 142,96 грн;

черевики: 72 000 грн × 0,32143= 23 142,96 грн;

чоботи: 72 000 грн × 0,48214 = 34 714,08 грн;

усього: 72 000 грн.

Визначимо коефіцієнт розподілу змінних ЗВВ. Він є сумою змінних ЗВВ на одиницю бази розподілу. Цей показник розраховується діленням суми фактичних змінних ЗВВ на фактичний час роботи обладнання:

23 000 грн : 5 600 год = 4,10714.

Розподілимо суму змінних ЗВВ між об’єктами витрат:

туфлі: 1 100 год × 4,10714 = 4 517,86 грн;

черевики: 1 800 год × 4,10714 = 7 392,86 грн;

чоботи: 2 700 год × 4,10714 = 11 089,28 грн.

Визначимо загальну суму ЗВВ (змінних і постійних розподілених), яка включається до виробничої собівартості:

туфлі (субрахунок 231) 14 142,96 грн + 4 517,86 грн = 18 660,82 грн;

черевики (субрахунок 232) 23 142,96 грн + 7 392,86 грн = 30 535,82 грн;

чоботи (субрахунок 233) 34 714,08 грн + 11 089,28 грн = 45 803,36 грн;

усього: 95 000 грн (23 000 грн + 72 000 грн).

Розподіл змінних і розподілених постійних ЗВВ за об’єктами обліку наведено у табл. 7.

Таблиця 7

Найменування продукції

Фактичний час роботи обладнання, год

Змінні ЗВВ, грн

Постійні розподілені ЗВВ, грн

Усього розподілених ЗВВ, грн

Туфлі

1 100

4 517,86

14 142,96

18 660,82

Черевики

1 800

7 392,86

23 142,96

30 535,82

Чоботи

2 700

11 089,28

34 714,08

45 803,36

Усього:

5 600

23 000

72 000

95 000,00

Таким чином, відображено бухгалтерський облік повного формування виробничих витрат за звітний період (місяць). Усі виробничі витрати сформовано у грошовому виразі у Дт рахунку 23 «Виробництво».

Але за результатами виробництва внаслідок підсумовування витрачених матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів отримано готову продукцію, яка має кількісний та вартісний вираз. Ключовим питанням є оцінка цієї продукції, тобто за якою вартістю її буде оприбутковано на складі готової продукції, як оцінювати готову продукцію, яка виробляється протягом місяця, оприбутковується і реалізується протягом такого періоду, коли загальні місячні витрати із заробітної плати, оренди, амортизації, ЗВВ ще не сформовано.

Саме для визначення вартості списання готової продукції з виробництва на склад такої продукції або реалізацію здійснюється калькулювання.

Облік списання ЗВВ на виробничі витрати наведено у табл. 8.

Таблиця 8

Зміст господарської операції

Дебет

Кредит

Сума,

грн

Підписано з підрядною організацією акт виконаних робіт з ремонту основних засобів загальновиробничого призначення

91

 

 

685

 

6 000

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

1 200

Нараховано витрати на електроенергію

91

17 000

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

3 400

Нараховано заробітну плату загальновиробничому персоналу

 

 

91

661

35 000

Нараховано ЄСВ на заробітну плату загальновиробничого персоналу

651

7 700

Нараховано витрати на опалення виробничого цеху

 

 

685

 

10 900

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

2 180

Нараховано витрати на водопостачання виробничого цеху

91

2 400

Відображено податковий кредит з ПДВ

641

480

Нараховано амортизацію основних засобів загальновиробничого призначення

91

131

16 000

Віднесено змінні і постійні розподілені ЗВВ до виробничої собівартості:
туфель

 
231

 

 

91

 
18 660,82

черевиків

232

30 535,82

чобіт

233

45 803,36

Віднесено постійні нерозподілені ЗВВ до собівартості реалізованої продукції

901

0

Проведено розрахунки з постачальниками робіт та послуг
(7 200 + 20 400 + 13 080 + 2 880)

685

311

43 560

 

Калькулювання собівартості

Калькулювання собівартості — це сукупність прийомів і способів, що забезпечують обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) в розрізі статей витрат. Кінцевим результатом калькулювання є складання калькуляції собівартості, що показує, якого виду витрати і в якому обсязі включаються до собівартості готової продукції. Іншими словами, калькуляція — це попередньо розрахований стандартний набір матеріальних, трудових та інших витрат (у грошовому виразі), необхідних для отримання одиниці готової продукції.

Об’єкти обліку витрат і об’єкти калькулювання мають різне призначення та зміст. Якщо під об’єктами обліку витрат мають на увазі сукупність витрат, то під об’єктами калькулювання — певний вид продукції.

Саме калькуляція є основою для переведення загальної суми виробничих витрат в одиниці готової продукції, виконаних робіт і наданих послуг.

Для створення калькуляцій необхідні такі показники:

  • сума виробничих витрат на конкретний вид продукції протягом певного періоду часу;
  • обсяг виробництва такого виду продукції у цьому періоді.

Калькулювання собівартості здійснюється у три етапи:

  • визначається собівартість випущеної продукції в цілому;
  • обчислюється фактична собівартість кожного виду продукції;
  • вираховується собівартість одиниці продукції.

Калькуляції бувають трьох типів: планова, нормативна та фактична.

Планова калькуляція складається перед початком планового періоду на основі прогнозів, технологій, технічно обґрунтованих норм та економічних нормативів. За її допомогою визначають рівень витрат на виробництво продукції за плановий період (квартал, рік).

Нормативна калькуляція — це розрахунок середніх витрат на виробництво одиниці продукції, проведений на основі норм і нормативів витрат при наявному рівні технології, виробничих потужностей підприємства, організації виробництва та праці. Нормативна калькуляція є базою для визнання виробничої собівартості продукції протягом звітного періоду.

Фактична калькуляція — це розрахунок фактичної виробничої собівартості готової продукції, виконаних робіт, наданих послуг після закінчення звітного періоду виходячи з фактично понесених витрат згідно з даними бухгалтерського обліку.

Слід зазначити, що калькуляція не є первинним бухгалтерським документом, оскільки не фіксує і не надає дозволу на проведення господарської операції. Це підтверджено листом № 31-08410-07/23-357/246.

Калькуляція це лише інструмент, застосування якого дає змогу визначити собівартість виробленої продукції.

Об’єктом калькулювання є види продукції (робіт, послуг) в розрізі основних і допоміжних виробництв, переділів, фаз, стадій тощо.

Калькуляційною одиницею є кількісні, вартісні, трудові, натуральні, умовно-натуральні показники, що характеризують одиницю виміру виробленої продукції (роботи, послуги), яку калькулюють. Наприклад, натуральні одиниці: штуки, комплекти, погонні метри, квадратні метри, кубометри тощо.

Перелік основних калькуляційних одиниць і об’єктів калькулювання наведено у додатку 6 до Методрекомендацій № 373. Для наочності наведемо їх у табл. 9.

Таблиця 9

Об’єкт калькулювання

Калькуляційна одиниця

 

 

 

Виробниче замовлення

 

 

група однорідних виробів

типовий представник групи

об’єкт робіт, послуг

виріб

вузол

деталь

умовна одиниця

Виріб

 

 

 

 

 

 

 

 

типовий представник групи однорідних ви­робів

група однорідних виробів

комплект

вузол

деталь

типорозмір

артикул

марка

 

 

 

 

 

 

 

Продукт (напівфабрикат)

 

 

 

 

 

 

вагова одиниця у перерахунку на:

стандарт продукту

прийнятий умовний стандарт

інші натуральні одиниці

вагова одиниця в натурі:

кілограм

тисяча кілограмів

тонна

тисяча тонн

Натуральні одиниці:

штука, комплект, метр, погонний метр, квадратний метр, кубічний метр, літр, декалітр, рулон, пачка;

тисяча штук, комплектів, метрів, кубометрів, погонних метрів

Умовні одиниці

Переділ (стадія, фаза)

 

 

 

 

стадія технологічного процесу

фаза технологічного процесу

напівпродукт

продукт

 

Крім основних виробництв на підприємствах також калькулюють продукцію, роботи (послуги) допоміжних виробництв. Перелік основних калькуляційних одиниць цехів допоміжного виробництва визначено в додатку 7 до Методрекомендацій № 373. Наведемо їх у таблиці 10.

Таблиця 10

Найменування
цехів

Види робіт

Калькуляційна
одиниця

1

2

3

Інструментальний

 

виробництво інструменту (малономенклатурне)

одиниця конкретного виробу

виробництво інструменту (багатономенклатурне)

умовний виріб (типовий представник групи інстру­ментів)

Ремонтно-механічний і ремонтно-енергетичний

ремонт устаткування

одиниця ремонтної складності

Ремонтно-будівельний

ремонт будівель, споруд

об’єкт ремонту

 

 

 

Енергетичний

 

 

 

 

 

виробництво електроенергії і трансформуван­ня

1 000 кВт/год

виробництво пари і тепла

1 т нормальної пари, або 1 мккал тепла

виробництво стисненого повітря

1 000 нормальних м3 (коли тиск дорівнює атмосферному)

виробництво генераторного газу

1 000 м3 сухого газу стандартної калорійності

виробництво кисню

1 000 м3 газоподібного кисню

виробництво води

1 000 м3

виробництво карбіду

1 т стандартного карбіду

Транспортний

 

 

перевезення вантажу:

автомобільним транспортом

1 тонно-кілометр

спеціальними машинами (тягачем, краном, бульдозером тощо)

1 машино-година

Підприємству доцільно визначити об’єкти калькулювання та калькуляційні одиниці і затвердити їх відповідним наказом по підприємству.

Калькуляція складається за статтями витрат. Підприємство самостійно визначає перелік калькуляційних статей залежно від галузі виробництва, технологічного процесу, методу організації виробництва та продукції, що випускається. Водночас основними типовими статтями калькуляції є такі статті:

  • сировина і матеріали;
  • купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;
  • паливо й енергія на технологічні цілі;
  • зворотні відходи (вираховуються);
  • основна заробітна плата виробничих працівників;
  • додаткова заробітна плата;
  • відрахування на соціальне страхування;
  • витрати на утримання та експлуатацію устаткування;
  • ЗВВ;
  • втрати від браку;
  • супутня продукція (вираховується);
  • виробнича собівартість.

На різних підприємствах застосовуються різні методи обліку витрат і калькулювання собівартості одиниці продукції. Вибір методу залежить від специфіки виробництва, обсягів випуску продукції, періодичності її випуску, технологічних, організаційних, галузевих та інших факторів. Проте спеціалісти виділяють три основні методи обліку витрат і калькулювання продукції, зокрема:

  • нормативний;
  • попередільний;
  • позамовний.

Нормативний метод застосовується у масовому та великосерійному виробництві.

Попередільний — у виробництвах однорідної за вихідним матеріалом і характером обробки продукції (виробництво цементу, харчова промисловість тощо).

Позамовний метод застосовується при виготовленні експериментальних виробів та на ремонтних роботах.

Всі три методи можуть одночасно застосовуватися на одному підприємстві у різних виробництвах з метою достовірного визначення собівартості одиниці готової продукції, оцінки незавершеного виробництва і готової продукції.

Сутністю нормативного методу є те, що за кожним видом продукції на підприємстві створюють нормативну калькуляцію. На підставі цієї нормативної калькуляції визначають фактичну собівартість продукції (робіт, послуг), здійснюють оцінку браку виробництва та суму незавершеного виробництва.

Фактична собівартість при застосуванні такого методу розраховується за формулою:

Фактична собівартість = витрати за нормами + перевитрати внаслідок перевищення норм – економія витрат +/– зміни затверджених норм витрат.

Попередільний метод застосовують тоді, коли на підприємстві внаслідок технології виробництва із сировини і матеріалів виходить проміжний продукт (напівфабрикат), з якого в подальшому може бути виготовлено готовий виріб. Виділення такого переділу здійснюють за умови, що виготовлений на ньому напівфабрикат сам по собі вже є готовим продуктом і може бути реалізований споживачам або має істотну частку витрат у кінцевій готовій продукції.

Зазначений метод застосовується на підприємствах з масовим виробництвом, де готова продукція виготовляється з сировини внаслідок її обробки на декількох етапах (переділах), які йдуть послідовно один за одним. При цьому одна частина продукції проходить всі етапи переробки і випускається як готова продукція, а інша — проходить декілька етапів переробки і може бути реалізована як супутня продукція або використана як напівфабрикат для виробництва готової продукції.

Зокрема, за попередільним методом оцінюють виготовлені підприємством напівфабрикати, такі як чавун передільний — у чорній металургії, сира гума і клей — у гумовій промисловості, сірчана кислота — на азотно-туковому комбінаті хімічної промисловості, солод — у пивоварній, пряжа і сирова тканина — в текстильній, молоде вино — у виноробній промисловості тощо.

При попередільному методі витрати на виробництво обліковують за цехами (переділами) і статтями витрат.

Прямі витрати обліковують за переділами і статтями витрат.

Витрати на утримання і експлуатацію обладнання обліковують за переділами, а в середині переділу — за видами продукції.

ЗВВ обліковують за переділами та по підприємству в цілому. При цьому їх розподіляють між напівфабрикатами та готовою продукцією відповідно до прийнятих на підприємстві баз розподілу.

Калькуляції собівартості продукції складають з урахуванням витрат на кожному з переділів. При цьому витрати, понесені на першому переділі, включаються до суми витрат другого переділу; витрати першого і другого переділів включаються до витрат третього переділу, і так на всіх стадіях і фазах технологічного процесу.

Таким чином, собівартість готової продукції включає собівартість усіх напівфабрикатів попередніх переділів і витрати на їх обробку та доведення до стану готової продукції.

Фактичну собівартість визначають щомісячно шляхом ділення суми витрат за період на кількість одиниць готової продукції, виробленої за цей період або на цьому переділі.

При позамовному методі об’єктом калькулювання є окреме виробниче замовлення, що відкривається на виріб, групу виробів, окремий вид робіт чи послуг. Окреме замовлення відкривається, як правило, під окремого замовника, і облік виробничих витрат ведеться за таким індивідуальним замовленням. Цей метод застосовують у важкому машинобудуванні, літако- та суднобудуванні, будівництві, харчовій промисловості, при наданні інтелектуальних послуг (проведення аудиту), послуг з ремонту.

  • Довідково
    Позамовний метод застосовують при виробництві складної та великої продукції, виробництві з тривалим технологічним циклом.

У разі застосування позамовного методу на кожний виріб, роботу або послугу відкривається окреме виробниче замовлення. Таке замовлення реєструється, йому присвоюється окремий шифр. За шифром замовлення групуються всі витрати до завершення виконання замовлення. Так, у первинних документах на відпуск матеріалів, нарахування заробітної плати, отримання робіт (послуг) від сторонніх організацій проставляється шифр замовлення, виконання якого призвело до цих витрат. Такі витрати відображаються у «Картці аналітичного обліку витрат на замовлення», яка також позначається шифром замовлення.

Щодо непрямих витрат, то вони включаються до собівартості кожного окремого замовлення пропорційно виходячи з прийнятих на підприємстві баз розподілу.

Фактичну собівартість одиниці готової продукції, виконаних робіт визначають після виконання замовлення шляхом ділення суми фактично понесених витрат (за мінусом повернених невикористаних матеріалів та відходів) на кількість виробленої за замовленням продукції, виконаних робіт, наданих послуг.

Облік незавершеного виробництва

Важливість правильності оцінки незавершеного виробництва обумовлена тим, що вартість незавершеного виробництва на початок і кінець звітного періоду бере безпосередню участь у розрахунку собівартості готової продукції, що списується із виробництва (Кт 23 «Виробництво») на склад готової продукції (в Дт рахунку 26 «Готова продукція»).

Так, одним із способів розрахунку собівартості товарної продукції за звітний місяць є такий: від суми залишку незавершеного виробництва на початок місяця + витрати на виробництво за період +(–) нормативну собівартість надлишків (нестач) незавершеного виробництва віднімають залишок незавершеного виробництва на кінець місяця.

У бухгалтерському обліку це виглядає так:

Собівартість товарної продукції = Сальдо Дт 23 «Виробництво» (на початок місяця) + Оборот за Дт 23 «Виробництво» за місяць + нормативні надлишки – нормативні нестачі – Сальдо Дт 23 «Виробництво» (на кінець місяця).

Отже, правильна оцінка незавершеного виробництва є важливим фактором у визначенні фактичної собівартості продукції за звітний період.

  • Довідково
    До незавершеного виробництва належить продукція (вироби, заготовки, деталі), що не пройшла всіх стадій (фаз, переділів) обробки, передбачених технологічним процесом, а також неукомплектовані вироби, що не пройшли випробувань і технічного приймання (п. 573 Методрекомендацій № 373).

До складу незавершеного виробництва належать:

  • залишки сировини, основних матеріалів та напівфабрикатів, що знаходяться в апаратах у процесі переробки;
  • залишки продукції в обробних цехах, що не прой­шли всіх стадій обробки;
  • продукція, обробка якої закінчена, але яка не прой_шла випробування і не прийнята відділом технічного контролю;
  • неукомплектована, неупакована і незакоркована продукція, якщо вона відповідно до технічних умов вважається готовою і підлягає передаванню на склад в укомплектованому, упакованому й закоркованому вигляді;
  • замовлення, що тимчасово припинені;
  • продукти, вироби, напівфабрикати та деталі, що підлягають переробці або виправленню;
  • повністю готові вироби, що пройшли технічний контроль, але з якихось причин не здані на склад готової продукції.

Не належать до незавершеного виробництва:

  • сировина, матеріали, напівфабрикати, що передані у виробництво, але не були задіяні в обробці, а також купівельні деталі та вузли, що не були задіяні у першій операції збірки чи комплектування;
  • невиправний брак.

Найдостовірнішим способом визначення залишків незавершеного виробництва є інвентаризація.

Інвентаризація незавершеного виробництва проводиться з метою визначення:

  • кількості і фактичної наявності незакінчених обробкою напівфабрикатів і продукції;
  • виявлення неврахованого браку;
  • перевірки даних обліку руху напівфабрикатів і деталей.

Інвентаризація незавершеного виробництва проводиться шляхом фактичного виміру, підрахунку кількості, зважування.

Незавершене виробництво в закритій апаратурі внаслідок безперервності виробничих процесів визначається за технічними нормами. Інвентаризація в цих виробництвах проводиться в період зупинки устаткування на ремонт.

Незавершене виробництво, а також напівфабрикати власного виробництва, що перебувають у цехах і підлягають подальшій переробці, інвентаризуються ­станом на перше число кожного місяця. Після визначення кількості провадиться оцінка незавершеного виробництва.

Оцінка незавершеного виробництва під час інвентаризації залежить від прийнятого варіанта зведеного обліку витрат на виробництво:

на підприємствах, які обчислюють власні витрати за цехами (напівфабрикатний метод), — фактична наявність деталей, вузлів, а також нестачі і надлишки незавершеного виробництва оцінюються на основі нормативних калькуляцій або технологічних карт, при цьому враховується частка витрат кожного цеху у загальних витратах на виготовлення цих виробів (деталей, вузлів) за встановленими статтями витрат;

на підприємствах, які обчислюють витрати на виробництво в цілому по підприємству без поділу на переділи (підприємства з безцеховою структурою управління, що використовують безнапівфаб­рикатний метод зведеного обліку витрат) незавершене виробництво оцінюють на основі нормативних калькуляцій або технологічних карт за встановленими статтями витрат у відомостях, що складаються в цілому для підприємства.

При оцінці залишків незавершеного виробництва необхідно керуватися вимогами ПБО 9, п. 10 якого визначено, що первісною вартістю самостійно виготовлених запасів є їх виробнича собівартість. Тому фактична собівартість незавершеного виробництва визначається згідно з порядком, встановленим у відповідній галузі промисловості.

Залишки незавершеного виробництва відповідно оцінюються:

  • за нормативною виробничою собівартістю;
  • за плановими прямими витратами;
  • за собівартістю сировини, матеріалів і напівфабрикатів, що перебувають в переробці (п. 578 Методрекомендацій № 373).

Підприємство самостійно визначає метод оцінки залежно від типу виробництва, технології виготовлення продукції, технічних особливостей та організації обліку. Наприклад, у виробництвах з безперервними і закритими технологічними процесами залишки незавершеного виробництва визначаються виходячи з кількості апаратів, які було завантажено на кінець звітного періоду, та ваги сировини і матеріалів, які знаходились у кожному з них. При цьому за фактичні можуть бути прийняті і теоретичні залишки, розраховані на основі техніко-економічних характеристик.

На підприємствахз багатосерійним і масовим характером виробництваоцінка деталей і напівфабрикатів проводиться за нормативною собівартістю.

У цехах виробництв з коротким технологічним циклом оцінка незавершеного виробництва проводиться тільки за собівартістю сировини, матеріалів і напівфабрикатів, що перебувають в переробці.

При індивідуальному і дрібносерійному характері виробництва вартість незавершеного виробництва визначається за вартістю витрат на незакінчені замовлення.

Дані про собівартість залишків незавершеного виробництва по цехах узагальнюються по підприємству в цілому з виділенням витрат кожного цеху.

Групування даних незавершеного виробництва здійснюється за калькуляцією об’єктів (виробів, замовлень, продуктів (напівфабрикатів) тощо.

Втрати і нестачі сировини, матеріалів продукції та інших ресурсів, визначені під час інвентаризації незавершеного виробництва, включаються до фактичної собівартості продукції в межах норм природних втрат, якщо вони безпосередньо пов’язані з виробництвом певних видів продукції. Їх списання здійснюється лише у кількісному виразі (кілограмах, літрах, метрах тощо), що збільшує виробничу собівартість одиниці продукції.

Втрати сировини, матеріалів, продукції понад норми природних втрат списуються на інші операційні витрати бухгалтерським записом Дт 947 «Нестачі і втрати від псування цінностей» Кт 23 «Виробництво».

Надлишки сировини, матеріалів та продукції, виявлені під час інвентаризації у цехах, оприбутковують на баланс підприємства бухгалтерським записом: Дт 23 «Виробництво» Кт 719 Інші доходи від операційної діяльності».

Зведений облік витрат на виробництво

Зведений облік витрат на виробництво — це узагальнення всіх виробничих витрат по об’єктах, тобто визначення, що належить до готової продукції, а що — до незавершеного виробництва, калькулювання фактичної собівартості готової продукції, робіт (послуг).

Існують два варіанти зведеного обліку витрат: напівфабрикатний і безнапівфабрикатний.

При напівфабрикатному способі у бухгалтерському обліку підприємства відображається собівартість напівфабрикатів власного виробництва при переданні їх з одного цеху (переділу) до іншого відповідно до технологічної карти обробки.

При безнапівфабрикатному методі собівартість напівфабрикатів на окремих рахунках бухгалтерського обліку не відображається при переданні їх із цеху в цех (з переділу на переділ).

  • Довідково
    Напівфабрікат — це продукт окремих технологічних фаз (переділів, цехів, дільниць, бригад тощо), який повинен пройти ще одну або декілька стадій обробки, перш ніж стати готовою продукцією, але для цієї стадії (фази, переділу) він є закінченим.

На бухгалтерському рахунку 25 «Напівфабрикати» обліковуються напівфабрикати, які:

  • підлягають подальшій обробці у виробництві;
  • є готовими для реалізації стороннім споживачам.

Напівфабрикатний спосіб обліку витрат аналогічний попередільному методу обліку витрат і калькулювання собівартості продукції. При цьому способі облік прямих витрат ведуть за окремими переділами і статтями витрат, включаючи собівартість напівфаб­рикатів, виготовлених на попередньому переділі. Тому собівартість напівфабрикату, випущеного кожним наступним цехом (переділом), включає власні витрати та собівартість напівфабрикатів попередніх переділів (цехів).

Таким чином, калькуляція останнього переділу є калькуляцією готової продукції.

Рух напівфабрикатів із цеху в цех фіксують на рахунках бухгалтерського обліку. Калькулювання собівартості здійснюється після кожного переділу, що дає змогу контролювати собівартість продукції на кожній фазі її виробництва.

Приклад 5. Підприємство виробляє цемент. Сировиною для виробництва цементу є суміш двох природних компонентів — вапна і глини, де 75 % — вапна і 25 % — глини. Зазначена суміш обпалюється в печах при високій температурі. В результаті обпалу вапна і глини отримується клінкер — основний напівфабрикат для виробництва цементу.

Надалі клінкер розмелюється в кульових млинах з додаванням додаткових компонентів, гіпсу або доломіту (для покращення якості цементу і швидкості твердіння) й отримується готовий цемент. Що менше фракція помелу, то вище марка цементу. Після помелу цемент фасується для зберігання та реалізації.

Технологічний ланцюг виробництва цементу такий:

  • на першому етапі у сировинному цеху (цех № 1) змішується вапно і глина;
  • на другому етапі у цеху випалу (цех № 2) шляхом з’єднання між собою двох матеріалів під дією високої температури отримують клінкер. Це перший переділ, після якого клінкер визнають напівфабрикатом у бухгалтерському обліку;
  • на третьому етапі у цеху помелу (цех № 3) здійснюється розмелювання клінкеру з додаванням додаткових матеріалів (для покращання якостей цементу).
  • з цеху помелу готовий цемент направляється у пакувальне відділення для його фасування і пакування, після чого він відвантажується на склад готової продукції ї визнається в бухгалтерському обліку «Готовою продукцією».

Зведений облік витрат із застосуванням напівфаб­рикатного методу наведено в таблицях 11 — 15.

Таблиця 11

Облік витрат на виробництво клінкеру і списання нормативної собівартості клінкеру в напівфабрикати

Бухгалтерський рахунок 231 «Виробництво»
Витрати на виробництво клінкеру (цехи № 1 і № 2)

Дебет

Кредит

Статті витрат

Норматив,

грн

Відхилення

 (+; –), грн

Показник

Сума,

грн

Сировина і матеріали

4 265 000

16 000

Нормативна собівартість клінкеру

8 730 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

1 525 000

24 000

Заробітна плата

1 250 000

–13 000

Нарахування ЄСВ

275 000

–3 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

650 000

0

ЗВВ

765 000

45 000

Усього

8 730 000

69 000

Таблиця 12

Отримання напівфабрикату (клінкеру) і його передача в подальшу переробку

Рахунок 25 «Напівфабрикати» (клінкер)

Дебет

Кредит

Показник

Сума

Показник

Сума

Нормативна собівартість клінкеру

8 730 000

Передача клінкеру у цех помелу (цех № 3)

8 730 000

Таблиця 13

Витрати на виробництво цементу на другому переділі з урахуванням вартості напівфабрикату першого переділу

Бухгалтерський рахунок 232 «Виробництво»
Витрати на виробництво цементу (цех № 3 і пакувальне відділення)

Дебет

Кредит

Статті витрат

Норматив,

грн

Відхилення

 (+; –), грн

Показник

Сума, грн

Нормативна собівартість клінкеру

8 730 000

 

 

 

Сировина і матеріали

1 536 000

–5 000

Нормативна собівартість готової продукції (цементу)

12 530 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

731 000

34 000

Заробітна плата

500 000

24 000

Нарахування ЄСВ

110 000

5 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

275 000

–15 000

ЗВВ

648 000

–18 000

Усього

12 530 000

25 000

Таблиця 14

Фактична калькуляція собівартості готової продукції

Звітна калькуляція

Статті витрат

Норматив,
грн

Відхилення (+;),
грн

Фактичні витрати,
грн

Сировина і матеріали

5 801 000

11 000

5 812 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

2 256 000

58 000

2 314 000

Заробітна плата

1 750 000

11 000

1 761 000

Нарахування ЄСВ

385 000

2000

387 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

925 000

-15000

910 000

ЗВВ

1 413 000

27 000

1 440 000

Усього

12 530 000

94 000

12 624 000

Таблиця 15

Фактична виробнича собівартість готової продукції

Рахунок 26 «Готова продукція»

Показник

Дебет

Кредит

Нормативна собівартість цементу

12 530 000

 

Відхилення

+94 000

 

Фактична собівартість цементу

12 624 000

 

  • Довідково
    При застосуванні безнапівфабрикатного мето­ду   калькуляції напівфабрикатів власного виробництва не складають.

Передавання обробленої сировини із цеху до цеху по технологічному ланцюжку не відображається на рахунку «Напівфабрикати» в бухгалтерському обліку підприємства. Всі витрати цехів обліковуються за місцем виникнення, тобто безпосередньо за цехами. Передані іншим цехам напівфабрикати обліковуються у залишках незавершеного виробництва цехів-виробників, а не за місцем знаходження напівфабрикатів. Собівартість напівфабрикатів не визначається.

Для визначення собівартості готової продукції складаються всі витрати цехів послідовно.

Розглянемо облік витрат із застосуванням безнапівфабрикатного методу на прикладі 6, взявши за основу дані прикладу 5.

Приклад 6

Для скорочення табличної інформації витрати сировинного і опалювального цехів (цехи № 1 та № 2) відображатимемо об’єднано; витрати цеху помелу і пакувального відділення відображаємо також спільно.

Зведений облік витрат із застосуванням безнапівфаб­рикатного методу наведено в таблицях 16 — 19.

Таблиця 16

Бухгалтерський рахунок 231 «Виробництво» Витрати на виробництво клінкеру (цехи № 1 і № 2)

Дебет

Кредит

Статті витрат

Норматив, грн

Відхилення (+;),грн

Показник

Сума, грн

Сировина і матеріали

4 265 000

16 000

Нормативна собівартість клінкеру

8 730 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

1525 000

24 000

Заробітна плата

1 250 000

-13 000

Нарахування ЄСВ

275 000

-3 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

650 000

0

ЗВВ

765 000

45 000

Усього

8 730 000

69 000

Таблиця 17

Бухгалтерський рахунок 232 «Виробництво»
Витрати на виробництво цементу (пакувальне відділення)

Дебет

Кредит

Статті витрат

Норматив, грн

Відхилення(+;), грн

Показник

Сума, грн

Сировина і матеріали

1 536 000

–5 000

Витрати на виробництво та пакування цементу (за нормативом)

3 800 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

731 000

34 000

Заробітна плата

500 000

24 000

Нарахування ЄСВ

110 000

5 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

275 000

–15 000

ЗВВ

648 000

–18 000

Усього

3 800 000

25 000

Таблиця 18

Звітна калькуляція

Статті витрат

Норматив, грн.

Відхилення

 (+; ), грн

Фактичні витрати, грн

Сировина і матеріали

5 801 000

11 000

5 812 000

Паливо й енергія на технологічні цілі

2 256 000

58 000

2 314 000

Заробітна плата

1 750 000

11 000

1 761 000

Нарахування ЄСВ

385 000

2 000

387 000

Витрати на утримання та експлуатацію устаткування

925 000

-15 000

910 000

ЗВВ

1 413 000

27 000

1 440 000

Усього

12 530 000

94 000

12 624 000

Таблиця 19

Рахунок 26 «Готова продукція»

Показник

Дебет

Кредит

Нормативна собівартість цементу

12 530 000

 

Відхилення

+ 94 000

 

Фактична собівартість цементу

12 624 000

 

Як бачимо, застосування різних методів обліку собівартості не вплинуло на загальний результат. Тобто при застосуванні напівфабрикатного і безнапівфабрикатного методу результат фактичної собівартості виявився однаковим.

Різниця лише у тім, що застосування напівфабрикатного методу дає змогу посилити контроль за витратами на кожному переділі (стадії) виробництва, а також забезпечити правильне визначення результатів роботи кожного виробничого структурного підрозділу. Тому напівфабрикатний метод більш доцільний для застосування обліку витрат на виробництві.

Якщо ж підприємство у своєму виробничому циклі не створює напівфабрикатів взагалі, то питання вибору методу зведеного обліку витрат на виробництво перед ним не постає.

Собівартість реалізованої продукції

Нагадаємо, що собівартість реалізованої продукції (субрахунок 901) складається з таких витрат (п. 11 ПБО 16):

  • виробничої собівартості продукції, реалізованої протягом звітного періоду (Кт 26);
  • нерозподілених постійних ЗВВ;
  • наднормативних виробничих витрат.

Складову собівартості наднормативних виробничих витрат реалізованої продукції розглянемо детальніше.

  • Довідково
    Якщо при вибутті запасів застосовують метод оцінки нормативних витрат, можуть виникнути наднормативні витрати. Їх списують не на виробничу собівартість продукції, а на собівартість реалізованої продукції (п. 11 ПБО 16).

Як зазначено в листі № 6687, ПБО 16 передбачено загальні принципи групування витрат діяльності підприємства за статтями калькуляції та елементами витрат з поділом на звичайні виробничі витрати (передбачені нормами і технологією виробництва) і наднормативні виробничі витрати.

Наднормативними виробничими витратами вважають витрачання ресурсів на виробництво понад норми, нормативи, розцінки тощо, затверджені уповноваженим органом.

Наднормативні витрати включають до собівартості, якщо вони не пов’язані з нестачею, псуванням, нетехнологічним використанням і порушенням правил зберігання запасів. Наднормативні витрати відносять на собівартість реалізації за рішенням уповноваженої особи (керівника) підприємства.

Підставою для відображення в бухобліку факту витрачання ресурсів є первинні документи (складені відповідно до вимог ст. 9 Закону про бухоблік), що містять, зокрема, інформацію про зміст, нормативне і наднормативне витрачання ресурсів (з поясненням обставин).

На заміну (додатковий відпуск) матеріалів складається акт-вимога (форма № М-10, затверджена наказом № 193. Її використовують для обліку відпуску матеріалів понад встановлений ліміт (або при заміні матеріалів). Форма є підставою для списання матеріалів зі складу.

  • Довідково
    Понадлімітний відпуск матеріалів, заміна одних видів матеріалу іншими допускається тільки з дозволу директора підприємства (організації), головного інженера або осіб, на те уповноважених, і після узгодження з відповідними відділами підприємства.

Наднормативні виробничі витрати обліковуються на субрахунку 901, минаючи рахунки 23 і 26.

У фінзвітності виробничу собівартість реалізованої продукції відображають у статті «Собівартість реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг)» у рядку 2050 Звіту про фінансові результати (Звіту про сукупний дохід) (форма № 2) (п. 3.5 розділу ІІІ Методрекомендацій № 433).

«Горячие линии»

Дата: 26 октября, четверг
Время проведения: с 14:00 до 16:00
Контактный номер: (044) 501-06-42