Другие налоги
Тема: Очерки по истории

От «десятины» князя Владимира до «выхода» Батыя

(Продовження. Початок див. у «Віснику» № 11/2011)

Князь ВолодимирУ Київськiй Русi iснувала власна грошова система. Спочатку грiшми слугувала худоба, потiм — куни з цiнного хутра. Наприкiнцi Х ст. почали застосовувати срiбло, з якого робили злитки, що називалися гривнями (масою приблизно 200 г). Дрiбнiшими грошовими одиницями були ногати, куни, рiзани, веверицi. У кiнцi Х — на початку ХІ ст. у Київськiй Русi почали карбувати власнi монети iз золота й срiбла, якi дiстали назви «златник» i «срiбляник» iз зображенням тризуба — князiвського знака.

Якщо в ранньофеодальний перiод серед джерел збагачення князiв i бояр основне мiсце посiдало збирання данини «по людях», то наприкiнцi ХІ ст. значення цього джерела істотно зменшилось. Вiдтепер доходи феодалiв збiльшувалися за рахунок експлуатацiї залежних селян, якi жили в їхнiх маєтках. Ведення власного феодального господарства стало для князiв та бояр вигiднiшим, нiж збирання данини з вiльних селян-общинникiв.

Феодальна власнiсть на землю мала iєрархiчний характер. Князi окремих феодальних володiнь перебували у васальнiй залежностi вiд великого князя київського, сплачували йому податки й самi мали озброєнi дружини.

Великий київський князь зосередив у своїх руках власнi просторі земельнi володiння, розпоряджався державними общинними землями, якi роздавав дружинникам. Крiм доходiв вiд власного господарства князь мав доходи вiд суду: «вiри» — грошовi штрафи за вбивство i «продажi» — штрафи за iншi злочини.

«Руська Правда» дає яскраве уявлення про характер i органiзацiю князiвського господарства. До складу князiвської вотчини входило багато сiл, мiст, волостей. У їх володiннях були тисячi коней, великi запаси хлiба, меду, вина, дичини, хутра тощо. Так, пiд час однiєї князiвської усобицi в 40-х роках ХІІ ст. у сiверських князiв Ігоря i Святослава Ольговичiв їх противники захопили табун коней на 4000 голiв, 900 скирт жита, 500 беркiвцiв (приблизно 5000 пудiв) меду, 80 корчаг вина тощо.

У центрi кожного володiння був княжий двiр, до якого прилягала орна земля. На територiї двору розмiщалися житловi й господарськi будiвлi (панськi хороми, комори, хлiви тощо). Серед адмiнiстрацiї князiвського господарства був огнищний тіун — управитель усього князiвького дому — огнища. Йому пiдпорядковувалися сiльськi тiуни й ключники, які вiдали сiльським господарством, конюшi, що ходили бiля коней, ратайнi старости, якi спостерігали за польовими роботами й наглядали за нивами.

У князiвських вотчинах працювали переважно люди, якi через певні обставини потрапляли в залежнiсть вiд феодала. Найчисленнішою групою залежного населення були смерди. Смерд мав приватне господарство, свого коня. Проте його майновi права були обмеженi. Так, коли залежний смерд помирав, не залишивши синiв, його майно, навiть якщо в нього була дочка, переходило у власнiсть феодала.

До смердiв належали й рядовичi, якi перебували в залежностi вiд землевласника згідно із «рядом» — договором. Однiєю з категорiй рядовичiв були закупи. Так називали смердiв, якi розорялися i потрапляли в рабську залежнiсть (кабалу) до князiв i бояр. Не маючи жодних власних засобiв виробництва, смерд був змушений брати у феодала «купу», тобто позичку грiшми, i одержував вiд нього земельний надiл. Якщо закуп залишав землевласника, вiн повинен був повернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарствi феодала.

Існувала ще одна категорiя залежного населення — iзгої. До стану iзгоїв потрапляли раби, якi звiльнялися з рабства за викуп. 

У цей перiод зростали й церковнi землеволодiння, особливо монастирськi. Пiсля хрещення Русi було запроваджено обов'язкову церковну десятину.  У 989 — 996 рр. при зведеннi першої кам'яної церкви Київської Русi — церкви Богородицi, вiдомої в iсторiї як Десятинна, київський князь Володимир Святославич запровадив справляння коштiв на будiвництво цього храму — десятину  (десяту частину прибуткiв населення). З плином часу цей податок перетворився на добровiльнi благодiйнi пожертви на користь церкви. Церква збiльшувала свої землеволодiння завдяки даруванням князiв i бояр, а також шляхом купiвлi й обмiну земель.

У другiй половинi ХІІ — першiй половинi ХІІІ ст. велику полiтичну роль серед руських князiвств почали вiдiгравати Галицьке й Волинське князiвства. Однiєю з характерних особливостей розвитку феодальних вiдносин у Галицькiй землi було видiлення серед феодалiв дуже сильної i впливової боярської верхiвки. Багатi галицькi бояри мали власнi мiста, замки, дружини, васалiв.

Князi роздавали великим боярам на «кормлiння» або «держання» (управлiння з правом одержання доходiв) навiть головнi мiста. Феодально-боярська знать перетворювалась у велику полiтичну силу, яка протиставляла себе князiвськiй владi. Боротьба мiж князiвською владою i великими боярами була боротьбою за ренту, доходи, тобто за безумовну владу.

У цей перiод вiдбулися великi змiни в розвитку виробничих сил. Так, на змiну вiдробiтковiй рентi прийшла продуктова. Рента продуктами вiдрiзнялася вiд попередньої тим, що селянин, як правило, виробляв весь продукт (i необхiдний, i додатковий) на своєму надiлi землi, яку вiн обробляв сам. Вiн уже не працював у маєтку власника, а вiддавав йому весь додатковий продукт натурою. За цiєї форми ренти безпосереднiй виробник був дещо самостiйнiшим i мав змогу створювати певний надлишок тiєї кiлькостi продуктiв, яка задовольняла його потреби. Так, одна з грамот галицько-волинських князiв кiнця ХІІІ ст. свiдчить, що селяни й мiськi жителi повиннi були сплачувати оброк: селяни — натурою (медом, вiвцями, льоном, хлiбом, вiвсом, житом i курми), городяни — грiшми.

У першiй половинi ХІІІ ст. роздроблена Київська Русь зазнала монголо-татарської навали. Татари встановили на Русi режим систематичного терору, безперервно грабували населення i чинили масовi вбивства. Руськi князi були поставленi у васальну залежнiсть вiд Золотої Орди. Поневолювачi запровадили на деяких частинах завойованої ними країни свою податкову систему i для справляння податкiв перiодично здiйснювали переписи населення, господарств та майна.

Усе чоловiче населення змушене було сплачувати на користь завойовникiв спецiальний грошовий податок — «вихiд» з кожного чоловiка та з кожної голови худоби. Крiм того, збирачi податкiв «баскаки» стягували натуральну данину («татарщину», «ям», «тамгу» тощо), призначали примусовi роботи. Вiд данини звiльнялося духовенство, на яке покладався обов'язок публiчно молитися за татарських ханiв. Але, як зазначав Михайло Грушевський, «легше було пiд татарами, як пiд своїми князями та боярами». Адже протягом 20 рокiв пiсля Батия з пiвнiчних росiйських князiвств нiякої данини, податей, податкiв монголи взагалi не стягували. Щоправда, з пiвденних князiвств (Чернiгова, Києва) податки справляли, але мешканцi знайшли вихiд i стали активно переїжджати на пiвнiч до Коломни, Москви, Серпухова, Мурома та iнших мiст Русi.

(Продолжение следует)