Інші податки
Тема: Нариси з історії

Податкова система Речі Посполитої (продовження)

(Продовження. Початок див. у «Віснику» № 1114/2011)

У XVI ст. українськi землi пiсля Люблiнської унiї Литви з Польщею (1569 р.) увiйшли до складу Речi Посполитої. Вiдтак на українських землях було запроваджено й польську податкову систему, за якою шляхта i маєтки католицької церкви звільнялися вiд оподаткування. Королi зреклися права накладати податки на вищезазначених суб'єктiв, i коронний скарб поповнювався лише прибутками з повинностей сiльського та мiського населення, королiвських земель і самоврядних мiст, яким було надано магдебурзьке право.

Двома найбiльшими станами у полякiв були шляхта й селяни (хлопи). Шляхта звiльнялася вiд податкiв, але несла вiйськову службу, хлопи ж звiльнялися вiд вiйськової служби, натомiсть несли увесь тягар податкiв.

Найширшi маси сiльського й частково мiського населення були зобов'язанi до панщини, натуральної данини i грошових чиншiв та iнших оплат безпосередньо своїм панам — шляхтi.

Податки сплачувалися переважно у натуральнiй формi. Щоправда, поряд з ними були й iншi форми — серебщина (вiд слова «срiбло»), подимщина, поволовщина, ординщина (на подарунки кримському хановi), дякло, житщина, мезлева, яловщина. Данi були головним чином медовими i хутряними.

У 1557 р. на українських землях вiдповiдно до закону короля Сигізмунда II Августа «Уставы на волоки» було проведено земельну реформу, метою якої стала переоцiнка державних, громадських i селянських грунтiв та зрiвняння селян у власностi й у виконаннi повинностей. Реформа скасовувала спiльне землеволодiння у формi дворища та право переходу селян на iншi землi. Це був початок закрiпачення селян. До цього кожний селянин за бажання та певних умов мiг пiти вiд пана.

Вiльнi селяни одержували по однiй волоцi (або одному лановi), крiпоснi — по третинi волоки. Одночасно створювалися фiльварки розмiром до 20 волок, на яких вирощувалося збiжжя на експорт. На селян, надiлених землею, яка переходила у їхню власнiсть, було накладено новi зобов'язання як натурою, так i роботою. Одиницею поземельного податку ставав лан або волока, з якого селяни сплачували 10 — 30 грошів. На ланове припадало понад 90 вiдсоткiв прямих податкiв.

Оскiльки ланове, як i iншi податки, збирала сама шляхта, не обходилося й без зловживань, особливо коли податок збирався лише з тих земель, якими користувалися пiдлеглi. Водночас власнi фiльварки вiд оподаткування звiльнялися. Так само iгнорувалися королiвськi закони й на кордонi Польської держави, примiром, остерськi старости не сплачували королю податкiв.

Протягом XIV — XV ст. велика кiлькiсть українських мiст здобула магдебурзьке право — право самоврядування. На чолi мiста стояв магiстрат, який збирав мiський податок, котрий спершу був загальним майновим прибутковим податком, а потiм перетворився на податок з нерухомого майна у мiстi (як правило, 4 вiдсотки вiд оцiненої вартостi майна).

Мiщани сплачували деякi види надзвичайних сеймових податкiв, якi накладала на сеймах шляхта для вирiшення надзвичайних, головним чином вiйськових, потреб, i надходили вони до коронної скарбницi.

Крiм того, до мiської каси сплачувалися численнi мiсцевi податки з торгiвлi та промислiв: чопове i шеляжне — вiд продажу алкогольних напоїв; прасовка — за торгiвлю сiллю; пасiчний — за бджiльництво; шос — на будiвництво дорiг; стацiя — за постiй та утримання вiйська; складове; вiд ваги, мiри; на мiську сторожу; на ремонт мiських укрiплень, шляхiв, гребель, мостiв; санiтарне облаштування тощо. Існував навiть колядницький збiр за колядування пiд час рiздвяних та великодніх свят. Його збирали крайники, якi самi звiльнялися вiд сплати цього збору. Православне мiщанство змушене було також сплачувати податок на утримання католицького духовенства, що загострювало релiгiйно-нацiональнi вiдносини.

Важливу роль в економiчному життi мiст вiдiгравали цехи, статути яких регламентували усi сторони виробництва й збуту продукцiї.

На початку XVII ст. на Подiлля, якому було обiцяно звiльнення вiд податкiв на 20 — 30 рокiв, до мiсцевої адмiнiстрацiї та чиновництва з Польщi перейшло багато збiднiлих дрiбних шляхтичiв.

Наприкiнцi ХVI — на початку ХVII ст. у Речi Посполитiй, а отже, й в Українi поширилася практика передачi права на збирання надзвичайних i мiських податкiв в оренду. Це посилило нерiвнiсть i зловживання при збираннi податкiв, адже орендарi намагалися зiбрати не лише суму, котра йшла до коронного скарбу, а й дещо на власнi потреби.

Вiд сваволi польських панiв i чиновникiв страждали i польськi, i литовськi селяни. Але якщо селяни-католики ще могли домовитися з шляхтичами i помiщиками — вони залишалися «своїми», незважаючи на соцiальну нерiвнiсть, то у православних такої можливостi не було. Саме через цю рiзницю нi польськi, нi литовськi селяни жодних значних заворушень, бунтiв чи повстань проти панiв, незважаючи на податковий тягар, не пiднiмали. А православним, навпаки, нiчого iншого, крiм бунту, не залишалося. Зрештою це призвело до загострення мiжнацiональних, соцiально-економiчних і полiтичних відномин. За селян заступилося козацтво.

Першим пiдняв повстання Северин Наливайко (1594 — 1596 рр.), але його було схоплено i страчено у Варшавi. За Наливайком повстали ватажки козакiв Павлюк, Остряниця, Гуня, за що й були жорстоко катованi i також страченi поляками.

(Далі буде)