Інші податки
Тема: Нариси з історії

Податки за часів Великого князівства Литовського (XIV — XV cт.) (продовження)

(Продовження. Початок див. у «Віснику» № 11/20011, 12/2011)

(частина перша)

Литовський статутУ другій половині XIV ст. більшість українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина) увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Для утримання великокнязівського двору, адміністрації, армії, ведення воєн і дипломатичних зносин потрібні були величезні кошти. Відомо, що в Литовській державі існували різні податки: дань, подимщина, серебщина, посощина, поволовщина, поголовщина, чинш та інші.

У цей період основну масу тримільйонного населення України становили державні селяни, тобто вільні землероби, які володіли державною землею і були основними платниками податків, виконували тяглову та військову повинності.

Таким чином, головним об’єктом оподаткування була земля. Сплачували податки окремі селянські господарства, які в документах значилися під назвами «дворище», «двір», «дим», «лан», «плуг» та інші. Крім державних податків існували ще й приватні, які залежне населення сплачувало своєму феодалу.

Майже до кінця XIV ст. в Україні податки стягувалися без урахування якості землі, угідь і стану того чи іншого господарства. Значною мірою це було викликано активними бойовими діями, які вело Велике князівство Литовське проти татар. Лише розгромивши війська Золотої Орди та відкинувши їх за територію України (литовсько-українські підрозділи вийшли навіть до Чорноморського узбережжя), великий князь Вітовт (1350 — 1430 рр.) зосередив управління державою у своїх руках, приступив до зміцнення та реформування податкової системи.

Для цього він всюди поставив своїх намісників, суддів, переписувачів населення, збирачів данини, ревізорів, ключників, які управляли повітами та волостями. Князь часто бував в Україні, контролював роботу своїх урядовців. Вітовт розпорядився, щоб уся натуральна данина і грошові платежі, зібрані з населення, відправлялися до замків великих міст України. Там були побудовані великі комори для зберігання продуктів, які приймали замкові ключники, вони ж видавали селянам квитанції про сплату податків.

У XV — на початку XVI ст. в Україні порядок стягнення грошових податків із сільського населення було детально відпрацьовано. Ці платежі здебільшого доводилися до всієї сільської общини. Села на той час були невеликі: найбільші налічували 20 — 40 дворів, менші — по 10 — 15 господарств і зовсім малі — від 2 до 5 дворів. Дрібні поселення приписувались до великих сіл, утворюючи сільську общину. Назва общини походила від головного поселення. На чолі общини стояв виборний староста або отаман (у Галичині — солтис або війт). Вони допомагали волосному старості, який обирався на два роки, збирати грошові податки і натуральну данину. За цю службу сільські старости мали право користуватись одним ланом землі (від 16,8 до 25 га), не відбуваючи жодних повинностей.

Сільське населення на своїх зборах розподіляло всю суму платежів між господарствами. При цьому враховувалися стан кожного господарства, розмір наділу, наявність худоби, реманенту, кількість членів сім’ї тощо. Саме община несла відповідальність перед урядом за своєчасну сплату платежів мешканцями села. Під час збору податків виникали проблеми сплати їх грошової частини. В умовах слабкого розвитку ремесел і торгівлі, невеликої кількості міського населення селяни не мали достатньо грошей. Ринки були переповнені продуктами сільського господарства, а покупців було мало.

В Україні грошові податки мали різні назви — «подимщина», «поданьє», «посошне», «грошова дань», «дякло». Перша згадка про стягнення грошових податків литовськими князями належить до останньої чверті XIV ст.

Основною податковою одиницею у XV —XVI ст. в Україні було дворище. Дворищем називалось окреме селянське господарство, яке володіло одним або кількома ланами землі і складалося з декількох дворів. Жителі дворища (70 — 80 осіб) були тісно пов’язані родинними зв’язками і проживали у 2 — 3 хатах. Восени дворище виділяло зі своїх спільних запасів зерно, худобу, мед, хутро для сплати податків. Одну частину збіжжя та худоби відправляли до замків як натуральну данину, іншу продавали на ринку, а виручені гроші йшли на сплату грошового поземельного податку. Під час виконання військової служби дворища звільнялися від сплати податків. Більше того, вони одержували від уряду ще й додаткові земельні ділянки.

Для впорядкування податкової системи уряд періодично проводив перепис населення волостей, міст, сіл і дворів. У кожній волості були спеціальні люди, які вели облік додатково освоєних селянами земель і записували їх у реєстрові книги. Облік населення був необхідний, оскільки не всі мешканці підлягали оподаткуванню. Селяни поділялися на вільних і закріпачених. До облікових книг заносилися селяни, які користувалися державними землями і сплачували податки. Іноді до цих книг потрапляло й закріпачене населення, яке виконувало державні повинності. Звільнені від державних платежів закріпачені селяни в книги не записувалися. До речі, саме в результаті цих обліків-переписів населення люди отримували прізвища.

Община була відповідальною за сплату всіх платежів, і коли якийсь селянин на час сплати податків тікав із села, община мусила колективно сплачувати за нього всі податки. Це зобов’язувало общину та її старосту уважно стежити за господарською діяльністю кожного селянина. Селянам заборонялося продавати свої землі й залишати села. Вони були зобов’язані передавати власні угіддя дітям у спадщину. Теоретично продати землю селянин міг лише за умов, якщо він розрахувався з усіма грошовими і натуральними платежами, виконав трудову повинність, засіяв свою землю і знайшов замість себе господаря, здатного вести господарство й виконувати всі повинності. Заборонялося продавати землю боярам, панам, міщанам. За цим стежили великокнязівські ревізори, які оберігали державні землі, щоб з них «дань не пропала і плат був».

Ще одну групу населення України становили землевласники-феодали, які за своїм економічним станом поділялися на категорії.

Найбільшу групу дрібних землевласників становили бояри. Їх господарства були невеликими: по 1 — 2 лани землі, яку вони обробляли власними силами. Бояри виконували військову службу і звільнялися від основних державних податків, крім серебщини і ординщини. Стан бояр було ліквідовано в першій половині XVI ст. Більшість з них перетворилась у звичайних державних селян і лише незначна частина поповнила клас середніх та великих землевласників, які були політичною опорою великокнязівської влади.

Щоб отримати підтримку місцевої української знаті, литовські князі змушені були йти на різного роду поступки. Привілеї 1413, 1432, 1434 рр. було зведено в 1447 р. в один закон, за яким українські й білоруські феодали урівнювалися в правах з литовськими і становили єдиний стан — шляхту, що звільнялася від податків за несення військової служби. В свою чергу, кріпосні селяни також звільнялися від державних податків і виконували лише повинності, пов’язані із спорудженням оборонних укріплень.

Усі ці нововведення юридично оформлені в Литовському статуті 1529 р. Написаний давньоукраїнською діловою мовою Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. і став джерелом багатьох зводів та проектів, зокрема російського «Соборного уложения» 1649 р.

(Далі буде)