Статті

Жаринка історії в жіночих долонях

Валентина Гаврилівна КулінічНад землею буяє розмай. Облітає черемха, сиплють білим дощем абрикоси й вишні. Ніжні пелюстки злітають і падають поміж орденів та медалей, губляться у волоссі сивочолих ветеранів Великої Вітчизняної війни. А їх з кожним роком меншає. Бо тим, хто в 41-му двадцятирічними пішли на фронт, нині виповнюється 90. Серед них і Валентина Гаврилівна Кулініч — почесний громадянин м. Ірпеня на Київщині, в минулому викладач коледжу при Національному університеті ДПС України, нині — голова клубу ветеранів «Пам’ять» у м. Ірпені.

Святковий одяг Валентини Гаврилівни прикрашають заслужені нагороди: ордени Вітчизняної війни І ступеня,  «За заслуги» І ступеня, «За мужність», медалі  «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною» «За бойові заслуги» та інші. Холодні металеві нагороди. У руках літньої жінки вони тепліють, і оживають спогади. Їй було 20 років, коли розпочалася війна. За кілька місяців загинув на фронті чоловік — лейтенант Червоної Армії, а ще через місяць дорогою під час евакуації з м. Куйбишева захворіла й померла дворічна донечка. Так її власна трагедія тісно переплелась із загальнонародною. І Валентина добровольцем пішла на фронт. Ішов грудень 41-го року.


— Сьогодні припаркований біля центрального входу Національного університету ДПС України Ваш велосипед впізнають і викладачі, й студенти. Значить, Валентина Гаврилівна вирішує нагальні питання. Минулої осені святкували Ваше 90-річчя, а серце й досі не знає спокою.

— Ніколи не зважала на роки. А щоб забути, з якого боку серце, перед виходом на пенсію за порадою лікаря придбала велосипед. Отак на пенсії два велосипеди і «з’їздила». Помітили це в міськвиконкомі й вирішили з нагоди 80-річчя подарувати мені нового залізного коня — вручили під час святкування просто на сцені. І внуки мені підготували такий самий подарунок. Стоїть Іванко з велосипедом розгублено за кулісами. «Веди, — кажу, — мені й цього, я і його ще встигну «зносити». Сіла на велосипед і поїхала по сцені. Гості налякалися, думали, що не впораюсь з керуванням. Дивні. Я ж на велосипеді, як на власних ногах! На одному з них і досі їжджу. Трохи підремонтую — і знову він мені служить.

— А на війні, мабуть, здебільшого пішки торували дорогу до Берліна?

— Усіляко доводилось, як і всім медсестрам. Спочатку працювала в госпіталі в тилу, потім попросилася в польовий, бо солдати, які потрапляли до нас, скаржилися, що на передовій не вистачає медсестер і фельдшерів. Тому вирішила, що повинна бути там, на полі бою. І мене відправили на передову — у Другий окремий танковий батальон санінструктором.

— Не боялися? Це ж які треба було мати нерви, щоб усе витримати.

— Я стійка. Ось, приміром, коли моя донька ще маленькою приносила додому хворих звірят і, лікуючи, плакала над ними, я одразу бачила, що не вийде з неї лікаря, бо плаче. Ще з часів війни знала: сила медсестри полягає в тому, щоб побороти свою слабкість. Щоправда, коли вперше привезли в госпіталь ешелон поранених, у мене теж був шок. Хлопці ж усі молоді, а вже скалічені. Одні просять допомоги, інші… назавжди полегшити страждання.

— Траплялося так, що і ліки закінчувалися, і сили залишали?

— Якось на моїй зміні закінчився термін введення пораненому знеболюючих ліків. Солдатик благав, щоб я дала йому ще, інакше він не витримає болю. Я пообіцяла, проте дала йому вітаміни в таблетках. Він проспав усю ніч.

— Вам вдалося пройти війну мирним воїном чи усе ж доводилося застосовувати зброю?

— Кобуру розстібала і навіть пістолетом погрожувала, але не стріляла ніколи. Трапилося це при обороні Сталінграда. Німець злющий був за те, що руйнувалися усі його плани. Періщив по нас свинцевим дощем, аж земля встелилася металом. Коли виходили з оточення, ми з офіцером (він попереду) несли на ношах тяжко пораненого солдата. Однак тільки-но ворожий наліт — мій помічник кидав його й тікав до канави. Бідолашний солдат кричав, звиваючись від болю. Один наліт, другий... За третім я дістала пістолет і сказала: «Ще раз кинеш — пристрелю, як пса». Словом, усіляко траплялося. Війна — це велике випробування, яке часом ламає людину.

— Ви — найперший бажаний гість на заходах, які проводить Національний університет ДПС України, постійно спілкуєтесь із студентами. Впізнаєте в них себе?

— Ви, напевно, думаєте, я скажу, що вони — повна нам протилежність. Що одразу обурюсь їх поведінкою, манерою одягатися, розкуто поводитися на вулиці. Ні. Доволі часто я спостерігаю, що нинішні студенти схожі на нас, молодих: упевнені в собі, вольові, цілеспрямовані. Життя не стоїть на місті, й нова доба диктує нові вимоги. Тому, звісно, вони набагато прогресивніші, ніж були ми. І я радію цьому. Часом учуся в них, намагаюсь у чомусь наздогнати, наслідувати. Майже все повоєнне життя я живу в Ірпені поруч із цим навчальним закладом, довгий час там працювала. На моїх очах виростали й формувалися молоді покоління. Я завжди поважала їх розум, прагнення пізнати нове, зробити щось корисне в житті. Не сварила за промахи, а повсякчас прагнула допомогти, підтримати особистість. Якщо наставляла на правильний шлях, то намагалася не образити людину, не принизити в очах товаришів. І досі найкращим аргументом вважаю власний приклад. За виховну роботу зі студентами податкового університету у 2007 році ДПА України нагородила мене відзнакою «За честь і службу».

— Коли ми з вами зустрічалися шість років тому напередодні Вашого 85-річчя, Ви саме закінчили власноруч бетонувати доріжки у дворі й заходилися викорчовувати старі кущі. Нині теж застосовуєте таку трудотерапію?

— Чому ні?! Переконана, доки працюю — живу. Цього року обновила сад: посадила яблуні й абрикоси, посіяла молоду травичку й зараз за усім цим ретельно доглядаю. А скільки ще суспільної праці! Ось уже впродовж багатьох років є головою ірпінського клубу «Пам’ять», керую й сама співаю в хорі ветеранів. Хоча нині голос маю уже не такий сильний, однак залюбки поспішаю на репетиції. Не тільки я — усі ветерани, бо зустрічі нашого колективу — то справжня відрада.

— Валентино Гаврилівно, Ви — бабуся чотирьох онуків, прабабуся чотирьох правнуків, наставник багатьох студентів. Про що хотіли б сказати молоді напередодні Дня Перемоги?

— Знову й знову попросила б любити й цінувати життя — це найдорожче, що має людина.

Наприкінці війни я працювала завідувачем відділу діловодства комендатури 28-ї Армії. Пам’ятаю, проводили опитування щодо деяких героїчних епізодів, за які, можливо, не всі отримали нагороди. «Та які там ордени! — кажу. — Я жива-здорова, і мир на моїй Батьківщині. Це і є найбільшою нагородою!»


Розмову вела Лариса САЙ-БОДНАР,
larisa@visnuk.com.ua

«Гарячі лінії»

Дата: 28 березня, Четвер
Час проведення: з 10:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42