Статті

«Краватки ми в скафандрах не носили…»

Юрій НовиковТихої весняної ночі 26 квітня 1986 р., коли земля спочивала, на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції прогримів вибух, який сколихнув світ. Підкорений людиною атом, що мав служити для миру і добра, вийшовши з-під контролю, приніс на землю горе, розруху і смерть. І хоча відтоді минуло 25 років, наслідки вибуху, який стався за 90 км від Києва, й досі болем віддають у серці людей, бо так чи інакше трагедія торкнулася чи не кожної сім’ї. Серед тих, хто ліквідовував наслідки найбільшої катастрофи ХХ століття, — водолаз-професіонал, журналіст, нині кореспондент «Вісника» Юрій НОВИКОВ.

За особистий внесок і самовідданість, виявлені під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, члена Спілки журналістів України Юрія Новикова нагороджено нагрудним знаком «Почесна відзнака МНС України», Грамотою МНС України, Почесною Грамотою Київського міського голови, дипломом та золотою медаллю лауреата журналістської премії «Незалежність». А за високий професіоналізм та багаторічну сумлінну працю Юрія Новикова відзначено Почесною Грамотою Кабінету Міністрів України та Почесною Грамотою Державної податкової адміністрації України.


Перші враження

Уперше на ЧАЕС я побував навесні 1985 року. Працюючи у «Вечірьому Києві», готував до першотравневого номера репортаж із Всесоюзної ударної комсомольської будови про дострокову здачу в експлуатацію третього енергоблоку станції. Пам’ятаю, мені тоді дуже сподобалося мальовниче й затишне зелене містечко енергетиків Прип’ять. Та найбільше вразило те, що на вулицях дуже багато молодих вагітних жінок та мам з дитячими колясками. Тоді порадів за юне місто енергетиків, яке росте, стрімко розвивається, за його молодих мешканців, які живуть, з усього було видно, заможно і щасливо, будують плани, мріють, радіють.

Минуло трохи більше року, як мені довелося знову вирушити до Прип’яті. Щоправда, зовсім з іншою місією. Цього разу я не радів, не захоплювався, а навпаки — страждав, важко переживаючи чужу біль як власну.

Замість Прип’яті — зона…

Я так само працював у «Вечірці», як одного  дня на початку лютого мені в редакцію зателефонував начальник Київського експедиційного загону підводно-технічних робіт Товрятводу УРСР Анатолій Бабенко. З його загоном у мене були давні відносини: щороку, у період профвідпустки, користуючись можливостями своєї другої професії водолаза, їздив у тривалі відрядження на Чорне море.

— А як щодо поїздки до Чорнобиля? — запитав він. — Ми вже не одну вахту проводимо водолазні обстеження та ремонт гідротехнічних споруд станції. І от знову викликають у тридцятикілометрову зону — термінові роботи. А водолазна станція недоукомплектована.

— Я вже знаю, що ви дали попередню згоду на відрядження, — зустрів мене головний редактор. — Що ж, це мужній вчинок. Вирушайте! Тільки єдина умова: коли повернетеся з Чорнобиля, відпишетеся по повній програмі. Не щодня журналісту випадає нагода змінити професію. Так ще й на яку!..

У відрядження прихопив з собою портативну друкарську машинку-дипломат. Який же я був наївний! Та й чи міг тоді уявити, що щоденні 12-годинні вахти на ЧАЕС, стан безперервної напруги, постійні навантаження настільки виснажували  фізично і морально, що про якісь журналістські доробки годі було й думати. Отож за 17 днів чорнобильської вахти я жодного разу навіть не відкривав «дипломат» зі своєю машинкою «Любава». Та події тих днів відтворив на папері, повернувшись до Києва. Вони й досі, часом з найдрібнішими деталями, виринають у спогадах. Можна перекреслити й викинути в корзину написане. Та не стерти з пам’яті пережите...

В епіцентрі

Дивно, але згадуючи свою чорнобильську вахту, я чомусь пригадую не присмак металу на зубах — ознаку найнебезпечнішого випромінювання, не моторошне кладовище мертвих дерев, назване в народі «рудим лісом», і не суцільну стіну риби, що гине в Прип’яті й панічно тикається в ілюмінатор мого скафандра.
Я згадую з першого погляду звичайний випадок — зустріч у 30-кілометровій зоні зі зграєю здичавілих собак, які, потрапивши в неординарну ситуацію, часом поводилися як люди. Саме погляд на тварин, на їхню загадкову поведінку багато в чому допоміг зрозуміти суть того, що відбувається в зоні відчуження, по-новому оцінити місце людини в цих подіях.

...Наша водолазна станція дислокувалася в гідроцеху Чорнобильської АЕС. І річка Прип’ять, і Київське водосховище в лютому 87-го були скуті крижаним панциром, що ховався під товстим шаром снігу. І лише над ставком-охолоджувачем поваленого атомного велетня, немов з гарячого гірського озера, клубочилася густа пара. При 20-градусному морозі температура води в ньому була не нижчою від 18 градусів тепла.

Ми намагалися дотримуватися елементарних правил гігієни: після зміни брудний одяг залишали у водолазці,  перевдягнувшись, проходили санпропускник. Перед тим, як рушити до їдальні, знову перевдягалися та ретельно мили руки. Коли прибули до 30-кілометрової зони, нам у так званому розподільнику видали під розписку по два пігулкові індивідуальні накопичувачі, які кріпилися на одязі в різних місцях (після закінчення вахти ми повинні були їх здати, інакше б не отримали підвищену чорнобильську зарплату). А на складі видали по два комплекти теплого військового обмундирування й талони на поліпшене спецхарчування за раціоном № 2. Без перебільшення скажу, якби я так харчувався в Києві хоча б з тиждень, напевно, не зміг би протиснутися у двері…

Тиха війна

Перебуваючи в зоні, про підвищений фон, дозові навантаження ми намагалися не думати взагалі, бо воювали з невидимим ворогом — радіацією. І хоча ця війна була «тихою», без лінії фронту й артилерійської канонади, та за ступенем напруженості не поступалася справжнім бойовим діям.

Задля справедливості скажу, що до нашої водолазної групи було прикріплено дозиметриста із Білорусі (ім’я його, на жаль, не запам’ятав). Ми тоді жартували над ним і його приладом — допотопним армійським дозиметром ДП-5В, який здатний був хіба що визначити рівень випромінювання в епіцентрі ядерного вибуху. Та й він сам це добре розумів, тому робив свою роботу мовчки, зосереджено занотовуючи до робочого журналу поточні рівні радіоактивності.

Роздумуючи про це, я пригадую атомну електростанцію «Ізар» (поблизу німецького містечка Ланцгута, що за десять хвилин їзди від Мюнхена), де побував уже після вахти в Чорнобилі як заступник начальника міжнародної екологічної експедиції. Там ідеальний порядок і залізна технологічна дисципліна. А два енергоблоки обслуговують лише 150 осіб. На нашій ЧАЕС людей працювало в сотні разів більше…

Молюски-велетні

Якось одна з берегових насосних станцій,  що беруть воду з Прип’яті для ставка-охолоджувача Чорнобильської АЕС, припинила подавати воду. Механічні захвати зісковзували з ґрат і ніяк не могли за них ухопитися. Вочевидь щось заважало. Але що? Крізь товщу крижаної води не розгледіти. Тому й викликали з гідроцеху нас, водолазів. Працівники станції показали нам на карті-схемі, де під водою знаходяться загороджувальні ґрати й де саме на них розміщено виямки-сідла для захвату підйомного пристрою.

Спустили під воду свого колегу й невдовзі почули від нього, що решітка щільно забита черепашками. Та ще якими?! Більшими за долоню! Саме ці річкові двостулкові молюски й стали як виявилося причиною відмови в роботі підйомника. Надприродно великих розмірів, вони так колонізували загороджувальні ґрати, що утворили нарости навіть у місцях, куди входили спеціальні захвати тельфера. От і вся розгадка.

Певно, радіація пішла їм «на користь», якщо вони повиростали такими велетнями.

«Гарячі лінії»

Дата: 5 вересня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42