Інші податки
Тема: Нариси з історії

Оподаткування в Османській імперії

Для історії турецького народу, а також країн Південно-Східної Європи істотні наслідки мало утворення турецької Османської імперії. Свою назву вона отримала на початку XIV ст., коли правитель одного з десяти еміратів Малої Азії Осман І підкорив більшу частину володінь Візантії і дав своє ім’я династії та державі.


Загарбницькі походи османів проводилися під ідеологічними гаслами війни за віру мусульман із «невірними» і відзначалися жорстокістю, пограбуванням захоплених територій, взяттям у полон мирних жителів, спустошенням.

Турецька знать, отримуючи від османського правителя підкорені території в ленне володіння, повністю підтримувала загарбницьку політику свого володаря. Взагалі військово-ленна система — це система феодальних відносин і навіть державного устрою, що склалася ще в X ст. у країнах Близького Сходу та Середньої Азії. Спочатку лен розглядався як умовне тимчасове «утримання» на час зайняття певної посади чи довічне володіння за певні заслуги. З часом посади почали переходити у спадок, тому і лен вважався спадковим. Визначальним було й те, що до ленників-землевласників від центральної влади переходило право на збір податків з населення своїх ленів — право податкового імунітету. Перехід земельних наділів (ленів) у спадкове утримання був важливою віхою в розвитку феодальних відносин у цих країнах. В Османській імперії лени існували у вигляді зеаметів та тимарів.

Зеамет — великий феодальний наділ з річним прибутком від 20 тис. до 100 тис. акче (срібна монета, яка в XVI ст. прирівнювалась до 6 — 7 копійок). Селяни, які жили на зеаметах, перебували в кріпосній залежності від свого феодала-зеїма, виконували різні повинності та сплачували податки, що сягали 2/3 врожаю. Сам же власник зеамету мав з'являтися на війну за наказом султана в ополчення санджак-бея (начальника округу) з певною кількістю вершників залежно від прибутків з лена (на 3 — 5 тис. акче прибутків поставлявся один вершник).

Тимар за розмірами поступався зеамету, а річний прибуток з нього становив від 3 тис. до 20 тис. акче. Система феодальних відносин між власником тимара (тимаріотом) була подібною до системи в зеаметі, лише кількість вершників, що їх мав поставляти тимаріот, була дещо меншою.

Щоб зберегти свої володіння, частина болгарських та сербських феодалів приймали іслам і зараховувались до військово-феодальної знаті як ленники. Ті феодали, які залишалися християнами, але визнавали себе васалами султана, мали сплачувати податки.

В Османській імперії існувало чотири види феодальної земельної власності: державні землі (мірі); землі сім'ї султана (хасс); землі мусульманських релігійних установ (вакуф) та приватні землі (мульк).

Більшу частину державних земель (мірі) було роздано у спадкове ленне володіння власникам тимарів та зеаметів, яких називали сипахами.

Коронні султанські землі (хасс) повністю звільнялися від податків. Це були надзвичайно великі земельні наділи, річний прибуток від яких становив понад 100 тис. акче. Цими землями володіли самі султани та члени їхніх сімей. Проте існувала практика надання хасса поважним чиновникам та вищим військовим чинам на період проходження ними служби чи перебування на певній посаді. У середні віки в країнах Середньої Азії та Ірані словом «хасс» називалися аристократи.

У деяких країнах Сходу і на сьогодні збереглася форма власності, яка називається «вакуф». Це невідчужена та звільнена від податків власність, прибутки від якої надходять на користь мусульманського духовенства. Як правило, вакуф затверджується пожертвами при релігійних установах (мечеть, релігійна школа, поховання «святого», цвинтар). Згідно з мусульманським правом (шаріатом) вакуф може складатися з нерухомої (будинок, торговельне приміщення, баня, караван-сарай, вітряк, сад, земля) та рухомої власності. Вакуф вважається дійсним, якщо є грамота (вакфунаме), складена суддею-каді та завірена його печаткою. Вакуф може бути двох видів: основний, коли людина, котра вносить пожертвування (вакиф), назавжди втрачає право на цю власність (пожертву), та звичайний, коли більша або менша частина прибутків від вакуфа відчужується на користь вакифа та його наступників.

У XIV — XV ст. система вакуфа була дуже поширеною. Ця власність повністю звільнялась від податків, і на неї не могла зазіхати світська влада. Землю, що потрапляла до вакуфа, не можна було продати, заложити, подарувати, крім випадків, коли ліквідовувалися ті релігійні організації, які користувалися вакуфом.

Крупна феодальна власність на землю в Османській імперії поєднувалася з системою невеликих земельних наділів, до яких були «прикріплені» селяни (раайя), котрі без дозволу свого феодала не мали права переходу на інші землі. Установлювався десятирічний термін розшуку селян-утікачів. Феодальна рента стягувалася частково на користь держави, частково на користь землевласника в змішаній формі (продуктами, грішми, у вигляді примусових робіт тощо). Землевласники-мусульмани сплачували десятину (ашар), а християни — від 20 до 50% врожаю (харадж). Немусульмани платили ще й подушний податок (джиз'ю), який згодом з'єднався з хараджем.

Під час завойовницьких воєн в Османській імперії створювалася значна армія полонених-рабів. Частина їх використовувалась як прислуга, інша — у сільському господарстві. Багато рабів працювало гребцями на військових галерах-каторгах (турецькою — кадирга).

На той час Османська імперія була типовим прикладом військово-феодальної деспотії. Султан мав необмежену світську та релігійну владу. Першим сановником султана був великий візир. У XV ст. з'явилися також інші візири, які разом із великим візирем становили вищу раду — диван. Великий візир під час походів мав право видавати укази (фирмани) від імені султана, призначати сановників та роздавати військові лени. Інший важливий сановник — дефтердар — завідував збором податків та фінансами, ніпіанджи-баши готував укази від імені султана та карбував на них спеціальний шифр з монограмою государя. Велику державну печатку мав право прикладати тільки великий візир. Проте якою б сильною не була влада візира, його у будь-який час міг покарати султан, що часто й траплялося.

Усю територію Османської імперії було розділено на округи. Ними управляли санджак-беї, які також командували місцевим феодальним ополченням. Османське військо складалося з трьох основних частин: кінного феодального ополчення, власне кіннотників (акинджи) та корпусу регулярної піхоти (яничарів).

Кіннотники (акинджи) за несення військової служби не отримували земельних наділів (ленів). Їм діставалася лише частина військової здобичі, тому вони й відзначалися особливою люттю грабіжників.

Корпус яничарів виник у XIV ст. Спочатку їхні ряди поновлювалися за рахунок полонених юнаків, а з XV ст. яничарські війська формувалися під час примусових наборів, що проводилися раз на п'ять років із населення, яке сповідувало християнську релігію. При цьому відбиралися найзагартованіші, фізично розвинуті хлопці та нежонаті юнаки. Усі яничари виховувалися в дусі мусульманського фанатизму і вважалися дервішами ордену бекташіїв; майже до XVI ст. їм заборонялося брати шлюб. Яничари поділялися на роти, харчувалися із спільного казана, який вважався символом їхнього війська. Ці воїни користувалися низкою привілеїв і отримували щедрі дарунки, а яничарські командири часто призначалися на вищі військові та адміністративні посади.

Так склалась османська військовоз-ленна система, яка значною мірою сприяла перемогам турецької армії у військових походах. Формально ця система проіснувала майже до 1834 р., коли її було ліквідовано остаточно.

«Гарячі лінії»

Дата: 3 жовтня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42