Інші податки
Тема: Адміністрування податків

Пред’явлення позову, докази, заходи забезпечення позову

Відповідно до ст. 104 КАС позов суб'єкта господарювання пред'являється шляхом подання позовної заяви у письмовій формі до суду першої інстанції.

Адміністративний позов повинен містити (ст. 106 КАС):

  • найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;
  • ім'я (найменування) позивача, поштову адресу, а також номер засобу зв'язку, адресу електронної пошти, якщо такі є;
  • ім'я (найменування) відповідача, посаду і місце служби посадової чи службової особи, поштову адресу, а також номер засобу зв'язку, адресу електронної пошти, якщо такі відомі;
  • зміст позовних вимог згідно з частиною третьою ст. 105 цього Кодексу і викладення обставин, якими позивач обгрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, — зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів;
  • у разі необхідності — клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків, заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду тощо;
  • перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

На підтвердження обставин, якими обгрунтовуються позовні вимоги, позивач зазначає докази, про які йому відомо і які можуть бути використані судом.

До позовної заяви додаються її копії та копії всіх документів, що приєднуються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб, крім випадків подання адміністративного позову суб'єктом владних повноважень. Зазначений суб'єкт при поданні адміністративного позову зобов'язаний додати до позовної заяви доказ надіслання відповідачу і третім особам копій позовної заяви та доданих до неї документів. До позовної заяви додається також документ про сплату судового збору, крім випадків, коли його не належить сплачувати.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її підписання.

Якщо позовна заява подається представником, то в ній зазначаються ім'я представника, його поштова адреса, а також номер засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є. Одночасно з позовною заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника.

З метою отримання позитивного рішення у справі при пред'явленні до адміністративного суду позову заявник повинен його забезпечити певними засобами доказування, які свідчать про законність та обгрунтованість його дій.

Доказування — це складний процес, що охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб'єктів з обгрунтування якого-небудь положення і виявлення знання на підставі дослідженого.

При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів з метою формування нового знання, що має значення для вирішення справи.

Процесуальна форма доказування у суді — це система правил доказування, яка врегульована законодавством, є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам судового процесу. У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування слід розуміти сукупність фактів, що мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідно для винесення судом законного й обгрунтованого рішення у справі.

Юридичні факти — це факти, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин, оскільки насамперед від чіткого їх визначення і встановлення залежить правильне вирішення справи. Усі юридично значущі факти, що складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з вимог і заперечень сторін та норм матеріального права.

Передусім до обставин предмета доказування належать факти матеріально-правового характеру. Часто обставини матеріально-правового характеру, що належать до предмета доказування, перелічуються в нормах матеріального права. Більше того, обставини матеріально-правового характеру є основними фактами предмета доказування у кожній судовій справі, що розглядається в суді, оскільки неправильне їх встановлення призводить до скасування рішення в апеляційній або касаційній інстанціях.

Так, з позиції ВСУ та ВАСУ у справах про відшкодування ПДВ розумні економічні причини набуття платником права на отримання податкової вигоди можуть бути наявними лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок відшкодування з бюджету ПДВ, зокрема за обставин, коли він не здійснював розрахунків за придбаний товар, його контрагенти не сплачували кошти за проданий ним товар, систематичного продажу товару за ціною, значно нижчою від ціни придбання та одержання внаслідок таких операцій збитків. Намір одержати дохід лише у такий спосіб без здійснення реальної господарської діяльності не можна розглядати як самостійну ділову мету. Встановлення таких обставин у сукупності дає підставу для відмови у відшкодуванні ПДВ та збільшення податкових зобов'язань з податку на прибуток.

За змістом пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону про ПДВ  (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) наявність господарської операції з придбання товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат і основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації, є визначальною умовою для виникнення у платника податку права на формування податкового кредиту та права на отримання бюджетного відшкодування.

Обставини щодо здійснення господарської операції з придбання товарів (робіт, послуг), на яку платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) ПДВ до податкового кредиту, входять до предмета доказування у судовому процесі.

Під час розгляду справи виникає необхідність установлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, а й інших, зокрема фактів, що мають процесуальне значення, тобто тих, з наявністю або відсутністю яких пов'язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин. Це передусім факти, з якими пов'язано виникнення права на позов.

Так, ВСУ у своєму рішенні за результатами розгляду справи за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі ДПІ у Шевченківському районі м. Києва, Мінфіну України до Національної телекомпанії України про стягнення бюджетної заборгованості за невиконання кредитів під гарантії уряду, скасувавши рішення Вищого господарського суду України (даліВГСУ), яким припинено провадження у справі у зв'язку з тим, що спір з огляду на положення частини першої ст. 17 КАС підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не господарського судочинства, зазначив, що спірні правовідносини виникли у зв'язку з укладанням сторонами правочину (договору) з надання кредиту. Отже, враховуючи загальні положення Цивільного кодексу про правочин та договір, а також особливий порядок стягнення заборгованості за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, майнові відносини сторін у даній справі не засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні, здійсненні управлінських чи контролюючих функцій однією стороною стосовно іншої сторони. У зв'язку з цим дану категорію справ необхідно розглядати за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом.

Отже, обставини, включені до предмета доказування, повинні бути встановлені для того, щоб вирішити справу по суті.

Процес доказування охоплює як усю справу, що розглядається в суді будь-якої юрисдикції, так і окремі процесуальні дії.

У законодавстві встановлено правило, згідно з яким деякі факти не повинні доказуватися — це загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, визнані стороною.

Загальновідомі факти — факти, відомі широкому колу осіб, зокрема суддям. Вони поділяються на всесвітньо відомі (наприклад, дата аварії на Чорнобильській АЕС — 26.04.86 р.), відомі на території України (наприклад, факти початку і закінчення Великої Вітчизняної війни — 22.06.41 р. і 09.05.45 р.), локально відомі, тобто на обмеженій території.

Про загальновідомість локальних фактів на відповідній території має бути зроблене позначення у судовому рішенні. Таке позначення необхідне на випадок перегляду рішення апеляційним або касаційним адміністративним судом. Про факти, відомі у всьому світі або на території України, у судовому рішенні позначення не робиться з причини їхньої відомості для судів вищих інстанцій на випадок апеляційного або касаційного перегляду.

Преюдиціальні факти — це факти, встановлені рішеннями суду, що набули законної сили, і не підлягають повторному доказуванню. Тобто обставини мають преюдиціальні факти — такі, що встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, яке набрало законної сили.

Отже, преюдиціальні факти — це ті факти, що встановлені рішенням, яке набрало законної сили, в адміністративній, цивільній або господарській справі і не підлягають повторному доказуванню (частина перша ст. 72 КАС, ст. 35 Господарського процесуального кодексу). Основою преюдиціальності фактів є законна сила судового рішення. Адміністративний, господарський суд, суд загальної юрисдикції, не доказуючи заново встановлені в цих актах факти, обмежуються витребуванням копії відповідного судового рішення, а сторони не зобов'язані передоказувати преюдиціальні факти.

Водночас необхідно звернути увагу, що преюдиціальність має свої суб'єктивні й об'єктивні межі, які мають бути у сукупності.

Суб'єктивні межі мають місце, коли в обох справах беруть участь одні й ті самі особи або їх представники.

Зокрема, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову ТОВ «Л» до Шосткінської МДПІ Сумської області про визнання незаконною бездіяльності, ВАСУ у своїй ухвалі зазначив, що ТОВ «Л» відповідно до пп. 5.2.5 п. 5.2 ст. 5 Закону № 2181 (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) скористалося своїм правом на оскарження рішення Шосткінської МДПІ Сумської області, а судовими рішеннями в іншій справі було встановлено, що рішення цієї МДПІ винесено в межах чинного законодавства, тобто згідно зі ст. 72 КАС не потребує доказування. Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що всі дії податкової інспекції, які передували прийняттю податкового повідомлення-рішення та проведені на його підставі, вчинені в межах податкового законодавства України, і відмовили в задоволенні позовних вимог правомірно.

Якщо судове рішення зачіпає інтереси осіб, які не були залучені судом до справи, то преюдиціальність на таких осіб не може поширюватися (об'єктивні межі).

Так, згідно з правовою позицією ВСУ, висвітленою в одній з його постанов за результатами розгляду справи про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень, визнання недійсними установчих документів контрагента в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та суму бюджетного відшкодування.

Вирок суду у кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Факти, визнані стороною, — це визнані стороною факти, на яких інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, що звільняє останню від доказування.

Таким чином, предмет доказування складається з обставин, які мають значення для судової справи і які необхідно доказувати для її вирішення.

Отже, встановлення таких обставин, у свою чергу, досягається за рахунок доказів, якими згідно з процесуальним законодавством є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, показаннями свідків.

У процесі доказування засобами встановлення обставин, які мають значення для справи, є судові докази — поняття, що поєднує у собі два тісно взаємозв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма.

Фактичні дані, точніше, відомості про певні обставини, відображають факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, встановлених вимог щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише за допомогою передбачених законом засобів доказування (письмові, речові докази тощо).

Таким чином, судовими доказами у судовому процесі є відомості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи й отримані у встановленому законом порядку передбаченими засобами доказування.

Вимогами процесуального законодавства встановлено такі засоби доказування: письмові, речові докази, пояснення сторін, інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, показання свідків, висновки експертизи.

Письмові докази

Письмові докази найчастіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, зумовлений характером справ, які вирішуються судами. Письмові докази мають речову основу (папір або інший матеріал), на яку нанесено текст способом, що дає змогу сприймати його візуально. Саме зі змісту цього тексту сприймаються необхідні суду відомості, а не з якості предмета, на який його нанесено. Цим відрізняються письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому виразі також можуть бути певними предметами з нанесеним текстом.

Таким чином, письмові доказице виконані на предметі у будь-який спосіб письмові знаки, об'єднані у відповідну систему і структуру, в яких виражено думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи.

Речові докази

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Речові докази, як і письмові, — це певні предмети, різноманітні матеріальні цінності, магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речові докази відрізняються від письмових не змістом, а якістю, властивостями, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замінити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється іншим його примірником або копією.

Показання свідків

Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини стосовно справи. За судовою практикою свідок викликається судом за клопотанням сторін, у якому має бути зазначено ПІБ особи, її посадове становище, місце роботи та/або проживання, підстави для її виклику (наприклад, у зв'язку з установленням факту невідповідності готівки на місці проведення розрахунків сумі коштів, зазначеній у денному звіті РРО).

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитись від давання показань у випадках, установлених законом.

За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з не передбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, установлену законом, про що попереджується судом під розписку.

Згідно зі ст. 51 Цивільного процесуального кодексу не підлягають допиту як свідки:

  • недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
  • особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості;
  • священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
  • професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника.

Враховуючи те, що значна частина адміністративних справ пов'язана з оскарженням правових актів, показання свідків, речові докази в адміністративному судочинстві використовуються не так часто, як у цивільному. Тут основним видом доказів є письмові докази.

Висновки експертизи

Для роз'яснення питань, що виникають під час вирішення господарського спору і потребують спеціальних знань, суд призначає судову експертизу (ст. 81 КАС).

Процесуальне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя під час підготовки справи до розгляду з урахуванням конкретних її обставин та характеру тих фактів, що підлягають встановленню. Призначення судової експертизи можливе також на стадії вирішення господарського спору. У цьому випадку суд має право зупинити провадження у справі (частина друга ст. 156 КАС).

Законодавством не встановлено, які з питань, що розглядаються у господарському суді, потребують спеціальних знань, але висновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права.

Проведення судової експертизи має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий експерт — користується правами, несе обов'язки та відповідальність, визначені Законом № 4038, нормами процесуального законодавства України, іншими законодавчими актами. Крім того, згідно з ухвалою суду про призначення експертизи експерт попереджується про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Висновок судового експерта для суду не є обов'язковим та оцінюється судом поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхилення судом висновку судового експерта повинно бути вмотивованим у рішенні.

Зважаючи на велику кількість доказів, якими сторони обгрунтовують свої вимоги та заперечення, вагоме значення для суду мають їх належність, допустимість і достовірність, що при відповідній оцінці сприятиме встановленню дійсних прав та обов'язків сторін у справі.

Належність доказів — це властивість, пов'язана зі змістом судових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують існування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Це правило дає змогу суду позбутися зайвих доказів, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які мають бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Додержання правил щодо належності доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню.

Так, ВГСУ за результатами розгляду справи про стягнення матеріальних збитків зазначив про правомірне відхилення судами попередніх інстанцій звіту про фінансові результати роботи товариства за 9 місяців 2004 р. як доказу, що підтверджує упущення ним вигоди вимушеної бездіяльності, оскільки належними доказами здійснення господарських операцій, у рамках яких можна отримати дохід, згідно із Законом про бухоблік є первинні документи.

Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи під час здійснення доказування в процесі розгляду певної справи у порядку адміністративного судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства мають підтверджуватися певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Допустимість доказів означає, що суд обмежено нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів на відміну від правила належності застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством установлено певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер.

Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах має дотримуватися вимога щодо отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів, оскільки докази, одержані з порушенням закону, судом під час вирішення справи не беруться до уваги.

Так, ВАСУ за результатами розгляду справи про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ зазначив, що з урахуванням вимог процесуального закону щодо допустимості доказів ті обставини, що податкові накладні, видані позивачу його контрагентом, не можуть братися до уваги, оскільки не відповідають фактичним обставинам та вимогам чинного законодавства, підтверджуються, зокрема, вироком у кримінальній справі про визнання осіб, які видали податкові накладні, винними у скоєні відповідного злочину.

З метою захисту порушених або оспорюваних прав та законних інтересів платника податків до розгляду справи по суті суд відповідно до статей  117, 118 КАС має право за клопотанням позивача або з власної ініціативи постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову.

Ухвала про вжиття заходів забезпечення позову постановляється судом першої інстанції, а якщо розпочато апеляційне провадження, то таку ухвалу може постановити суд апеляційної інстанції.

Подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення суб'єкта владних повноважень чи його окремих положень, що оскаржуються. Ухвала негайно надсилається до суб'єкта владних повноважень, що прийняв рішення, та є обов'язковою для виконання.

Водночас заходи забезпечення адміністративного позову можуть застосовуватися судом виключно за наявності підстав, визначених КАС.

Так, ВАСУ, розглядаючи правомірність застосування заходів забезпечення позову у справі за позовом ВАТ «С» до Кабінету Міністрів України про визнання недійсним нормативно-правового акта за участю третьої особиДПА України, зазначено.

У процесі розгляду позову по суті рішенням господарського суду м. Києва, залишеним без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду, розглянуто і задоволено клопотання ВАТ «С» про вжиття заходів забезпечення позову, накладено заборону на вчинення певних дій з боку ДПС, спрямованих на спонукання ВАТ «У» подавати розрахунки, нарахування, сплату частини прибутку до спеціального фонду державного бюджету за результатами фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких є частка держави.

Не погоджуючись із зазначеними ухвалами, ДПА України подала касаційну скаргу, в якій просить зазначені судові рішення скасувати, оскільки вважає їх незаконними та необгрунтованими та ухваленими з порушенням норм процесуального права. Зокрема, скаржник вважає, що суди неправильно застосували статті 70, 71, 117 КАС.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів ВАСУ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

З аналізу ст. 117 КАС вбачається, що основними підставами вжиття заходів забезпечення позову є:

  • існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі;
  • захист прав, свобод та інтересів позивача стане неможливим без вжиття таких заходів;
  • для відновлення прав та законних інтересів необхідно буде докласти значних зусиль і витрат;
  • очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, ВАТ «С» є акціонером ВАТ «У». Згідно з випискою про залишки на рахунку в цінних паперах банку ВАТ «С» є власником 100 акцій номінальною вартістю 0,25 грн. кожна.

Тобто частка ВАТ «С» у статутному фонді ВАТ «У» становить 25 грн. 00 коп. і, відповідно, загальна сума дивідендів ВАТ «С» за рік7 грн. 50 коп., що в 3 рази менше, ніж один неоподатковуваний мінімум доходів громадян, і майже в 50 разів менше, ніж мінімальна заробітна плата.

Виходячи із зазначеного і враховуючи, що частка позивача в статутному фонді ВАТ «У» є мізерною, не може йтися про те, що для відновлення порушених прав, свобод та інтересів позивача необхідно буде докласти значних зусиль і витрат, а відтак відсутня і небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам ВАТ «С».

Відповідно до ст. 67 Закону про Держбюджет-2006 господарські організаціїдержавні, казенні підприємства та їх об'єднання і дочірні підприємства, а також акціонерні, холдингові компанії та інші суб'єкти господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї),  та їх дочірні підприємства сплачують до Держбюджету України частину прибутку (доходу).

Частина прибутку (доходу) сплачується до Держбю-джету України або місцевих бюджетів за результатами фінансово-господарської діяльності 2005 р. (крім частини прибутку (доходу), сплаченої відповідно до ст. 65 Закону про Держбюджет-2005 (Відомості Верховної Ради України, 2005 р., № 17-19, ст. 267)) та наростаючим підсумком щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2006 р. у строки, встановлені для сплати податку на прибуток підприємств.

Для акціонерних, холдингових компаній та інших суб'єктів господарювання, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї), та їх дочірніх підприємств, а також господарських організацій, у статутних фондах яких є частка комунальної власності, зазначені відрахування провадяться з частини прибутку (доходу) відповідно до розміру державної або комунальної частки (акцій, паїв) у їх статутних фондах.

Порядок і нормативи відрахування частини прибутку (доходу), визначеної цією статтею, встановлюються Кабінетом Міністрів України з інформуванням Комітету Верховної Ради України з питань бюджету (крім порядку і нормативу відрахування частини прибутку (доходу) господарських організацій, що належать до комунальної власності або у статутних фондах яких є частка комунальної власності, які встановлюються відповідними радами).

На виконання ст. 67 Закону про Держбюджет-2006 Кабінет Міністрів України затвердив порядок і нормативи відрахування організаціями до загального фонду Держбюджету України частини прибутку (доходу) за результатами фінансово-господарської діяльності.

Отже, Кабінет Міністрів України діяв у межах, установлених чинним законодавством України, а позивачем у клопотанні не наведено жодного обгрунтованого аргументу і не зазначено фактів, які б свідчили про очевидність протиправності оскаржуваного акта.

Відповідно до статей 70, 71 КАС кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які згідно із законодавством мають підтверджуватися певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи зазначене, ВАСУ рішення судів попередніх інстанцій про застосування заходів забезпечення позову скасував як такі, що прийняті без законодавчих на то підстав.

Адміністративний позов крім способу, встановленого частиною третьою ст. 117 КАС, може бути забезпечено також забороною вчиняти певні дії.

Водночас не допускається забезпечення позову шляхом:

  • зупинення актів Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції та встановлення для них заборони вчиняти певні дії;
  • зупинення рішень Нацбанку України щодо призначення та здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони провадити певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Нацбанку України під час здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку.

Повноваження суду, встановлені зазначеною статтею КАС, не можуть застосовуватися судами щодо спорів, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів.

На практиці порядок забезпечення адміністративного позову здійснюється судом відповідно до ст. 118 КАС шляхом розгляду заявленого позивачем клопотання, яке розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обгрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідач або інша особа, яка бере участь у справі, у будь-який час має право заявити клопотання про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або скасування заходів забезпечення адміністративного позову. Таке клопотання розглядається не пізніше наступного дня після його одержання й у разі обгрунтованості та терміновості вирішується ухвалою негайно без повідомлення позивача та інших осіб, які беруть участь у справі.

Питання про забезпечення адміністративного позову, про заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим або про скасування заходів забезпечення адміністративного позову, крім випадків, установлених частинами першою і другою ст. 118 КАС, вирішується в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду таких питань.

Якщо у задоволенні вимог позивачеві буде відмовлено, вжиті заходи забезпечення адміністративного позову зберігаються до набрання постановою суду законної сили. Проте суд може одночасно з прийняттям постанови або після цього постановити ухвалу про скасування заходів забезпечення адміністративного позову або заміну одного способу забезпечення адміністративного позову іншим.

Виконання ухвал з питань забезпечення адміністративного позову здійснюється негайно. Виконання ухвал про заборону вчиняти певні дії здійснюється в порядку, встановленому законом для виконання судових рішень.

Ухвала з питань забезпечення адміністративного позову може бути оскаржена. Оскарження ухвали не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.

Розгляд справи у суді першої інстанції

Після отримання позовної заяви суд перевіряє її на відповідність нормам чинного законодавства України та за відсутності підстав (залишення без руху, повернення, відмова у відкритті провадження), що можуть перешкоджати її розгляду, протягом трьох днів з дня її надходження відкриває провадження у справі та здійснює підготовку справи до судового розгляду (ст. 107 КАС).

Під час підготовчого провадження суддя вживає заходів для всебічного та об'єктивного розгляду і вирішення справи в одному судовому засіданні протягом розумного строку. Для цього суддя відповідно до ст. 110 КАС має право витребувати від сторін у справі всі необхідні докази, визначити участь сторін у судовому процесі обов'язковою, залучити до розгляду у справі свідків, експертів, спеціалістів та призначити у справі попереднє судове засідання.

Метою попереднього судового засідання є з'ясування можливості врегулювання спору до судового розгляду справи або забезпечення всебічного та об'єктивного вирішення справи протягом розумного строку.

За наслідками проведеного підготовчого провадження суд приймає ухвалу, якою за відсутності перешкод для розгляду справи по суті призначає справу до судового розгляду.

Відповідно до ст. 122 КАС адміністративна справа має бути розглянута і вирішена протягом розумного строку, але не більше місяця з дня відкриття провадження у справі, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Судовий розгляд адміністративної справи здійснюється в судовому засіданні з викликом осіб, які беруть участь у справі, після закінчення підготовчого провадження.

Судове засідання проводиться у спеціально обладнаному приміщенні — залі судових засідань. Окремі процесуальні дії в разі необхідності можуть вчинятися за межами приміщення суду.

Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Згідно зі ст. 135 КАС судовий розгляд справи по суті починається доповіддю головуючого в судовому засіданні про зміст позовних вимог, про визнання сторонами певних обставин під час підготовчого провадження, після чого він з'ясовує, чи підтримує позивач адміністративний позов, чи визнає його відповідач та чи не бажають сторони примиритися.

Відповідно до ст. 136 КАС позивач може відмовитися від адміністративного позову, а відповідач — визнати адміністративний позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову від адміністративного позову чи визнання адміністративного позову викладено в адресованій суду письмовій заяві, ця заява приєднується до справи.

Сторони можуть примиритися протягом усього часу судового розгляду або заявити клопотання про надання їм часу для примирення.

Протягом усього часу судового розгляду позивач згідно зі ст. 137 КАС може збільшити або зменшити розмір позовних вимог, подавши письмову заяву, яка приєднується до справи. До початку судового розгляду справи по суті позивач може змінити підставу або предмет адміністративного позову, подавши письмову заяву, яка приєднується до справи. Заява про зміну позовних вимог має відповідати вимогам, установленим КАС для позовних заяв. У разі невідповідності такої заяви вимогам ст. 106 цього Кодексу суд своєю ухвалою повертає її позивачу. Ухвала суду, прийнята за результатами розгляду питання про прийняття заяви про зміну позовних вимог, окремо не оскаржується.

Згідно зі ст. 151 КАС після з'ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами головуючий у судовому засіданні надає сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість дати додаткові пояснення чи надати додаткові докази.

У зв'язку з додатковими поясненнями осіб, які беруть участь у справі, суд може задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам.

Вислухавши додаткові пояснення і дослідивши додаткові докази, суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами і переходить до судових дебатів.

Після проведення судових дебатів відповідно до ст. 153 КАС суд виходить до нарадчої кімнати (приміщення, спеціально призначеного для ухвалення судових рішень) для ухвалення рішення у справі, оголосивши орієнтовний час його проголошення.

Якщо під час ухвалення рішення виявиться потреба з'ясувати будь-яку обставину через повторний допит свідків або через іншу процесуальну дію, суд постановляє ухвалу про поновлення судового розгляду. Розгляд справи в цьому випадку проводиться в межах, необхідних для з'ясування обставин, що потребують додаткової перевірки.

Після закінчення поновленого розгляду справи суд відкриває судові дебати з приводу додатково досліджених обставин і виходить до нарадчої кімнати для ухвалення рішення або, якщо проведення необхідних процесуальних дій у цьому судовому засіданні виявилося неможливим, постановляє ухвалу про відкладення розгляду справи чи оголошення перерви.

Відповідно до ст. 162 КАС за результатами розгляду справи адміністративний суд може прийняти рішення, яким задовольнить адміністративний позов повністю або частково чи відмовить у його задоволенні повністю або частково.

Особливості провадження у справах за зверненням органів ДПС

Окремої уваги заслуговують особливості провадження як виду окремого провадження, визначеного КАС, спори за зверненням органів ДПС до суду у порядку, встановленому ст. 1833 КАС.

Так, згідно з частиною першою цієї статті провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби при здійсненні ними передбачених законом повноважень здійснюється на підставі подання таких органів щодо:

  • зупинення видаткових операцій платника податків на рахунках платника податків;
  • підтвердження обгрунтованості адміністративного арешту майна платника податків;
  • стягнення коштів за податковим боргом.

ВАСУ, роз'яснюючи порядок застосування ст. 1833 КАС, у листі № 149/11/13-11 зазначає таке.

Норми КАС, що регулюють процедуру позовного провадження, до провадження на підставі подання податкового органу можуть застосовуватися лише в частині, що не суперечить спеціальним нормам ст. 1833 цього Кодексу, а відтак сторони у процесі розгляду подання податкового органу користуються всіма правами, які мають позивач та відповідач згідно з нормами КАС, за винятком тих, що не можуть бути реалізовані за змістом ст. 1833 зазначеного Кодексу.

Водночас у частині, не врегульованій ст. 1833 КАС, вимоги до подання визначаються загальними нормами, зокрема ст. 106 КАС.

Згідно з частиною другою ст. 1833 КАС подання подається до суду першої інстанції протягом 24 годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення до суду, за загальними правилами підсудності, встановленими КАС, у письмовій формі.

З позиції ВАСУ, викладеної у листі № 149/11/13-11, суди повинні вимагати у заявника (органу ДПС) доказів, що підтверджують факт і час виникнення обставин, які зумовили звернення з поданням.

Наприклад, відповідно до п. 91.4 ст. 91 Податкового кодексу в разі, якщо платник податків, що має податковий борг, перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених цим Кодексом, такий податковий керуючий складає акт про перешкоджання платником податків виконанню таких повноважень у порядку та за формою, що встановлюються центральним органом ДПС.

Строки звернення заявника з поданням, передбачені частинами другою та третьою ст. 1833 КАС, є різновидами строку спеціального звернення до суду, передбаченого частиною третьою ст. 99 КАС. Згідно із зазначеною нормою КАС можуть встановлюватись інші строки для звернення до адміністративного суду, ніж шестимісячний загальний строк.

При цьому ст. 1833 КАС не передбачає спеціальних наслідків пропущення строків звернення до суду, визначених цією нормою. Тому недотримання заявником строків звернення до суду, визначених ст. 1833 КАС, тягне за собою застосування приписів ст. 100 цього Кодексу. З урахуванням викладеного подання податкового органу, внесене після закінчення строків, установлених ст. 1833 КАС, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його внесла, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

Відсутність заяви про поновлення пропущеного строку звернення з поданням, у свою чергу, має розцінюватися судом як недолік подання, для усунення якого може бути надано строк у межах 24 годин, як визначено частиною третьою ст. 1833 КАС.

Відповідно до частини четвертої ст. 1833 КАС суд своєю ухвалою відмовляє у прийнятті подання у разі, якщо органом ДПС:

  • заявлено вимогу, не передбачену частиною першою цієї статті;
  • із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право.

З позиції ВАСУ, викладеної у листі № 149/11/13-11, зазначене зумовлено тим, що КАС не передбачено можливість одночасного розгляду справи як у порядку позовного, так і в порядку особливого провадження, встановленого ст. 1833 КАС. Також КАС не передбачає можливості роз'єднання вимог, які підлягають розгляду в порядку різних видів провадження.

Так, згідно з пп. 20.1.16 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу орган ДПС звертається до суду щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків та зобов'язання такого платника податків виконати законні вимоги податкового керуючого, передбачені цим Кодексом. Реалізація приписів зазначеного підпункту Податкового кодексу неможлива шляхом внесення подання з одночасними вимогами і щодо зупинення видаткових операцій на рахунках платника податків, і щодо зобов'язання виконати вимоги податкового керуючого. Вимога щодо зобов'язання виконати вимоги податкового керуючого підлягає розгляду виключно в порядку позовного провадження.

Тому в разі надходження такого подання суд за наявності інших вимог, ніж передбачені ст. 1833 КАС, своєю ухвалою відмовляє у прийнятті подання в частині неналежних вимог, а в решті вимог вирішує питання про відкриття провадження.

Щодо спору про право, то згідно із зазначеним листом ВАСУ спір про право в контексті розглядуваної норми має місце в разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких слугує передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у ст. 1833 КАС.

Зокрема, спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням податкового органу, що було підставою для виникнення обставин для внесення відповідного подання. Наприклад, платником податків оскаржено до суду рішення про застосування адміністративного арешту (п. 94.11 ст. 94 Податкового кодексу); оскаржено податкове повідомлення-рішення, покладене в основу податкового боргу, що стягується шляхом внесення подання, тощо.

Від наявності спору про право слід відрізняти заперечення обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідним поданням.

Зокрема, підставою для звернення з поданням про зупинення видаткових операцій платника податків на його рахунках відповідно до пп. 20.1.15.2 пп. 20.1.15 п. 20.1 ст. 20 Податкового кодексу є недопущення посадових осіб органів ДПС до обстеження територій та приміщень, визначених пп. 20.1.11 п. 20.1 ст. 20 цього Кодексу, а відповідно до  пп. 20.1.16 п. 20.1 ст. 20, частини другої п. 89.4 ст. 89, частини другої п. 91.4 ст. 91 цього Кодексуситуація, коли платник податків перешкоджає виконанню податковим керуючим повноважень, визначених Кодексом.

Підтвердження обгрунтованості адміністративного арешту передбачено п. 94.10 ст. 94 Податкового кодексу. Згідно із зазначеною нормою арешт на майно може бути накладено рішенням керівника органу ДПС (його заступника), обгрунтованість якого протягом 9годин має бути перевірена судом.

При цьому перевірка обгрунтованості накладення адміністративного арешту передбачає встановлення судом наявності підстав для застосування адміністративного арешту, визначених п. 94.2 ст. 94 Податкового кодексу. Предметом перевірки є відповідність рішення керівника податкового органу (його заступника) про накладення адміністративного арешту на майно платника податків умовам, за яких таке рішення може бути ухвалено.

Відповідно до п. 94.5 ст. 94 зазначеного Кодексу адміністративний арешт може бути повним або умовним. Рішення про застосування одного з двох видів адміністративного арешту приймається керівником податкового органу чи його заступником. При цьому суди не позбавлені права під час перевірки обгрунтованості накладення адміністративного арешту на майно платника податків дати правову оцінку вибору виду адміністративного арешту, здійсненого податковим органом. Водночас суди не мають права підміняти собою компетентний орган, уповноважений визначати вид адміністративного арешту, і приймати рішення щодо заміни одного виду арешту на інший.

Пунктом 7 ст. 1833 КАС визначено, що у разі постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі суд приймає у триденний строк, але не пізніше ніж протягом 96  годин з моменту встановлення обставин, що зумовлюють звернення заявника до суду, постанову по суті заявлених вимог, яка підлягає негайному виконанню.

Розгляд подання відбувається за участю органу ДПС, що його вніс, та платника податків, стосовно якого його внесено.

Апеляційний та касаційний перегляд постанови суду першої інстанції відповідно до частини дев'ятої ст. 1833 КАС здійснюється за загальною процедурою.


Владислав РОЗМОШ,
заступник директора Юридичного департаменту ДПА
України
начальник відділу представництва інтересів органів
ДПС у судах касаційної інстанції та узагальнення судової практики

«Гарячі лінії»

Дата: 28 березня, Четвер
Час проведення: з 10:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42