Статті

Одягнутися по-українськи

Вітчизняний легпром не втрачає надії відвоювати українського споживача.

Чим привабити українців і як змусити їх змінити традиції поповнювати гардероб китайським і турецьким ширвжитком, — над цим завданням не один рік б'ються вітчизняні швейники, взуттьовики й усі, хто причетний до формування зовнішнього вигляду та стилю наших громадян. Адже незважаючи на те, що професіоналізм вітчизняних кутюр'є і виробників товарів легкої промисловості за межами України цінується досить високо, вітчизняні вироби легкої промисловості так і не зуміли завоювати прихильність українців. Про це свідчить насамперед падіння обсягів легального виробництва українського легпрому, хоча й законодавці, і уряд ще в 2010 р. підтримали галузь конкретними діями, звільнивши підприємства легкої промисловості, крім тих, які працюють за давальницькими схемами, від податку на прибуток на 10 років.
До того ж у листопаді минулого року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до Закону України «Про Митний тариф України» щодо приведення ставок ввізного мита у відповідність із критеріями СОТ, який передбачає підвищення ставок ввізного мита майже на 500 товарів підкатегорій номенклатури Митного тарифу України.

Але ні податкові пільги, ні новації законодавства очікувань не виправдали. Більше того, за підсумками 2012 р. у легкій промисловості прослідковується тенденція до зниження виробництва на 5,3%. Зі слів Прем'єр-міністра України Миколи Азарова, на споживчому ринку України вітчизняні вироби становлять всього 1%. Ще на початку поточного року глава уряду обурено констатував, що ринок перенасичений імпортом, і закликав до радикальних дій, заявивши, що для вирішення цієї проблеми необхідний комплекс заходів. І полягати він має не лише в податкових преференціях і кредитах для підприємств галузі, а й у перевірці якості того, що завозять, і зведенні серйозних бар'єрів на кордонах для неякісного ширвжитку.

Однак уже сьогодні зрозуміло, що без державної підтримки і нестандартних бізнес-ідей українські виробники товарів легкої промисловості та споживачі ще довго блукатимуть звивистими лабіринтами товарного ринку, ризикуючи так ніколи й не зустрітися.

Чи є життя без прибутку?

Зі слів виконавчого директора Української асоціації підприємств легкої промисловості Тетяни Ізовіт, до 60% українських швейних фабрик працюють на давальницькій сировині, тоді як у 2011 р. подібну схему застосовували 90% вітчизняних виробників. Але нині третина з них втратила замовників, які знайшли стабільніші й надійніші ринки. Оскільки працювати українським підприємствам легпрому доводиться переважно з імпортованою сировиною (у нас фактично не виробляється тканина, не виготовляється фурнітура), то й собівартість вітчизняних виробів вища від імпортних.

Таким чином, проблеми, що виникають із прибутком, спричиняють нестачу обігових коштів і відсутність фінансів на модернізацію. До того ж українське машинобудування не виробляє нове обладнання для легкої промисловості. А імпортне, яке коштує мільйони євро, — не по кишені більшості виробників.

Тому законодавці усвідомлюють, що без фундаментального закону про промисловість шанси національного виробника на виживання — невеликі. Такий закон має стати основою для внесення змін до законодавства, що регулює державну підтримку реального сектора економіки, — заявляють представники міжфракційного об'єднання народних депутатів «За вітчизняних промисловців і підприємців — роботодавців України», створеного у Верховній Раді України для захисту інтересів української промисловості та бізнесу. Йдеться насамперед про стимулювання експорту, імпортозаміщення, про законодавчу підтримку інноваційного розвитку підприємства та відповідність імпортної продукції вітчизняним стандартам і технічним вимогам.

«Імпортні» перешкоди

Багатообіцяючі ініціативи законодавців виробники галузі із задоволенням підтримують. Адже в багатьох своїх невдачах легпром роками винуватить засилля секонд-хенду та китайський ширвжиток, що заполонив Україну. Саме наплив дешевого секонду, на думку виконавчого директора Української асоціації підприємств легкої промисловості Тетяни Ізовіт, свідчить про слабку захищеність вітчизняного виробника. За підрахунками фахівців, за один чоловічий костюм, що був у вжитку, завезений через кордон, сплачується в 24 рази менше податків, ніж за виготовлений на українській фабриці.

Законодавці почули докори, і 8 лютого нинішнього року у Верховній Раді України було зареєстровано два законопроекти — № 2320 «Про заборону оптової торгівлі, крім комісійної, уживаними текстильними виробами, одягом та взуттям» і № 2321 «Про внесення змін до Закону України «Про Митний тариф України» (щодо одягу та інших виробів, що використовувалися)».

Перший документ передбачає, по суті, повну зміну правил бізнесу з продажу імпортних товарів, що були в ужитку, реалізовуючи секонд-хенд лише через комісійні магазини.

У такий спосіб діяльність секонд-бізнесу жорсткіше контролюватиметься і провадитиметься інакше: з іншими документами, вищим рівнем відповідальності перед покупцем, коли споживач зможе, приміром, переконатися, наскільки безпечна та чи інша річ для його здоров'я, чи не оброблявся товар токсичними речовинами.

Крім того, підвищення ввізного мита для товарів секонд-хенду в кілька разів (до 10 євро за кілограм) передбачає законопроект № 2321.  Борці із секонд-хендом наводять убивчу статистику: за останні п'ять років в Україну ввезли 480 тис. т товару, що був у вжитку. На жаль, уже ніхто не може проконтролювати, скільки серед них було одиниць одягу й чому його продавали за ціною набагато вищою від первинної вартості. Рентабельність торговців секондом сягає 2000% — саме на такі цифри посилаються автор законопроектів і його однодумці. Тому нарікання бізнесменів, які просувають на українському ринку секонд-хенд, що бідні споживачі залишаються без краму, виглядають, без перебільшення, блюзнірством.

Чи наберуть чинності обидва документи — покаже час. Поки що деякі економісти схильні вважати, що подібні ініціативи вимагають ґрунтовного юридичного доопрацювання. Адже вони можуть використовуватися не лише як спроби захистити вітчизняного виробника, а й як інструмент витіснення одних імпортерів іншими. Оскільки найпідступнішим конкурентом українського легпрому, на думку експертів, є товари китайського виробництва.

Митниця пильнує

Зі слів Тетяни Ізовіт, українські товари, зокрема одяг та взуття, можуть гідно конкурувати з аналогічним китайським якісним товаром. Але за умови, що на імпортні вироби буде збільшено ввізне мито й оплата всіх податків та зборів буде рівноцінною. Але ж існує і контрафакт, який втягує вітчизняного виробника в справжні бої без правил.

На митних постах України щодня вилучають чималі обсяги контрабандної продукції. За даними, оприлюдненими Міндоходів України, протягом січня — березня поточного року працівники Чопської митниці Міндоходів України склали 896 протоколів про порушення митних правил на суму 15,5 млн. грн. Найбільше порушень було зафіксовано на українсько-угорському кордоні на митному посту «Тиса» (326 справ на суму 6,6 млн. грн.). Переважна більшість адмінпротоколів (260 протоколів на суму 2 млн. грн.) задокументовано за ознаками правопорушення, передбаченого ст. 472 Митного кодексу України, — недекларування.

Серед так званої товарної контрабанди чопські митники виявили заховані серед поштових бандеролей одяг, аксесуари, взуття, сумки, постільну білизну провідних закордонних виробників, таких як Dior, Valentino, Calvin Klein, Moschino, Prada, Armani, Stefanel, Gino Rossi та інших. Ділки у такий спосіб прагнули ухилитися від сплати на більш ніж 1 млн. грн. податків і зборів до бюджету. Тому рішенням суду товар вартістю 6,1 млн.  грн. було конфісковано на користь держави.

У пошуках формули привабливості

Але контрафактний одяг, взуття та інші товари все-таки потрапляють в Україну, дестабілізуючи внутрішній ринок. І якщо всіх перелічених конкурентів галузі «нейтралізувати» можна хоча б теоретично, то справжній «сьомий вал» прогресу — торгівлю через Інтернет, що обрушився на вітчизняний легпром, здолати проблематично. Відкривши лише один з найвідоміших сайтів, користувач одержує доступ до 5000 інтернет-магазинів, із яких товар на будь-який смак і фінансові можливості доставляють до будь-якого українського міста протягом восьми днів.

Тому поряд з вирішенням глобальних проблем галузі, які неможливо подолати без державної підтримки, підприємці шукають власну формулу «привабливості» для споживача. На державу сподіваються, а самі висувають альтернативні ініціативи, здатні, як їм здається, створити сприятливіші умови для бізнесу.

У м. Києві, приміром, самі підприємці висунули ідею створення кластерів — галузевих територіальних і добровільних об'єднань підприємницьких структур, що тісно співпрацюють із науковими, освітніми установами, громадськими організаціями й органами місцевого самоврядування для просування своєї продукції на ринку. Така популярна форма роботи давно зарекомендувала себе в європейських країнах. Столичні бізнесмени вирішили об'єднатися навколо Київського національного університету технологій і дизайну, який планують зробити «штабом» кластера. Подібний експериментальний майданчик може дати досить перспективний поштовх для розвитку як малого бізнесу, так і галузі в київському регіоні. Щоправда, плани столичних прихильників кластеру легкої промисловості — довгострокові, результат вони планують одержати протягом 5 — 10 років. А якщо врахувати, що в Україні поки що відсутній закон про кластери, то ще питання, чи з'явиться у нинішніх першокласниць шанс відсвяткувати випускний шкільний бал у вбранні «made in Ukraine».

Сукня зі шлейфом «накруток»

Однак спробувати можна. Адже винахідливість і золоті руки наших майстрів самі по собі вселяють надію на успіх. Досить глянути на вітрини магазинів, що торгують одягом знаменитих марок, таких як Hugo Boss, Marks & Spencer, Monton, Plato тощо. За результатами експертного аналізу вироблених в Україні закордонних марок, який свого часу провів Укрлегпром, виявилося, що вітчизняні швейні фабрики випускають продукцію всіх відомих європейських брендів. За кожний виріб, виготовлений у нашій державі, стверджують аналітики ринку, європейський замовник сплачує додаткове ввізне мито в розмірі 7 — 13%. На зворотному ж шляху в Україну до цієї вартості додаються розміри ввізного мита, транспортні витрати, націнка компанії-продавця і вітчизняна торговельна націнка, що становить 150 — 200%. Такий вояж робить брендова сукня, перш ніж опиниться в гардеробі української модниці, але вже зі шлейфом грошових «накруток».

Попит — усьому голова

Як оживити галузь, мінімізувати витрати споживача і зацікавити його? Наприклад, російський легпром, який подібно до українського перебуває у стагнації, підтримує держава, в бюджеті якої на 2013 р. передбачено 865 млн. руб. на субсидії російським підприємствам для погашення відсоткових ставок за кредитами на закупівлю нового обладнання. Але прогнози експертів галузі невтішні. Багато хто з них вважає це лише «заспокійливими» заходами і не вірить у їх ефективність.

Раціональнішу, орієнтовану на розвиток малого та середнього бізнесу, модель застосовують у Польщі, де створюються промислові кластери і запроваджується пільговий податковий режим. Але лише для підприємств, які дають позитивний результат. Хорошою підмогою для бізнесу тут вважають можливість залучати кредити під 2 — 4% річних. А для залучення стратегічних інвесторів існують державні гранти: польський уряд співфінансує 7 — 8% вартості інвестицій і забезпечує підтримку новому бізнесу.

Враховуючи невисоку платоспроможність українського покупця, підприємці вважають, що краще обрати модель, коли якість виправдовує ціну. Адже переконати українців у необхідності купувати вітчизняний продукт, закликаючи лише до патріотизму, неможливо, як і створити умови, за яких не буде конкурентів. Та й вітчизняних торговців не можна змусити формувати асортимент за рахунок української продукції. Роздрібна торгівля керується тільки попитом. Тому зацікавити споживача — це спільне завдання для виробника і продавця, який формує портфель замовлень і краще за інших знає про те, що з виробленого найкраще продається, а отже, що носять українці.


Інна ГОЛОВКО