Інші податки

Литовські статути ХVІ ст.: податкова і митна системи

У ХІІІ ст. у межах північних околиць українських земель остаточно сформувалася міцна та войовнича Литовська держава — Велике князівство Литовське зі столицею у м. Вільні (нинім. Вільнюс).


Литовські князі багато в чому перейняли державну організацію Київської Русі та інших руських князівств. Вони поширили на своїй території християнство, військовий та адміністративний устрій, правові норми, які діяли у містах Києві, Чернігові, Переяславі, а також на Волині та в Галичині.

У 1362 р. об’єднане литовсько-руське військо під проводом великого князя литовського Ольгерда (1341 — 1377) розгромило загони татарських ханів на р. Сині Води (ліва притока р. Південного Бугу), у результаті чого до Литовської держави відійшла більша частина сучасних українських земель — малозаселені на той час Поділля і Північне Причорномор’я, Київщина, Чернігово-Сіверщина, чимала частина білоруських земель.

Процес входження (інкорпорації) руських князівств до складу Литовського проходив мирно. Деякий час місцеві володарі, визначаючи себе васалами віленського правителя, все ж зберігали свою автономію. Досить толерантно до місцевих князівств ставився й уряд. Великий князь литовський зобов’язувався «давати оборону» володарям землі руської, а вони в свою чергу обіцяли йому свою «покору». Зрештою, на першому етапі приєднання досить великих щодо самої метрополії нових земель (за даними літописів вони становили від 80 до 90% території та приблизно таку саму частину усього населення князівства) Литва не мала підготовленого апарату і чиновників для управління ними.

Входження до складу Великого князівства Литовського давньоруських князівств, багатовіковий досвід державотворення Київської Русі, християнські засади, якими керувалася владна верхівка Наддніпрянських земель спричинили великий вплив на подальший соціально-економічний, культурний розвиток та юридичне становище князівства, у тому числі й на підготовку основоположних правових актів. Проте стрімке розширення меж молодої держави, відсутність ефективної правової системи призвело до швидкого зростання злочинності, найпоширенішими видами якої були вбивство, грабіжництво, а також здирство й хабарництво чиновників і «княжих людей». На шляхах до міст Києва, Вільни, Луцька справжній розбій чинили банди, які часом одержували підтримку княжих службовців, так званих державців. Ширилася контрабанда. Купці шукали можливостей уникати «битих» шляхів, обминали великі міста, застави і княжі комори, користуючись таємними польовими дорогами та лісовими просіками, аби лишень не сплачувати мита.

У цих умовах особливого значення набирало правове регулювання діяльності державного апарату та судової системи. В основному воно було сформульовано у Першому Статуті Великого князівства Литовського 1529 р. Документ, що мав 13 розділів (282 статті), охоплював основні положення цивільного, кримінального, адміністративного, податкового і митного права.

Провідними принципами цього законодавчого акта були стабільність і непохитність прав і привілеїв шляхти, католицького та православного духовенства. Принциповим положенням стало зрівнення у правах української та білоруської шляхти з підданими корінних польських і литовських земель. Важливе місце надавалося врегулюванню митної справи. Так, ім’ям монарха встановлювалася непорушність митних правил «...абы жаден чловек в панстве нашем великом князстве Литовском не смел новых мыт вымышляти, ани уставляти, ани на дорогах и на местах, ани на мостах и на греблях и на водах, ани на торгах в имениях своих». За незаконне установлення «новых мыт» шляхтича або чиновника чекало покарання з конфіскацією маєтку на користь великого князя. Іншою нормою стало звільнення шляхти від «плаченья и податку серебщизною званого». Шляхту забезпечували володінням землею, яку не можна було відібрати без визнаної судом вини.

1566 р. у м. Вільні було оприлюднено Другий Статут Великого князівства Литовського, котрий в основному закріпив привілейоване становище впливових верств литовського суспільства — бояр, шляхти тощо. Було встановлено окрему норму — «О неданье мыта шляхте», якою князям, духовенству, шляхті, а також «радцям светським» (члени міських магістратів) надавалася «вольность на дорогах і водах». Згідно з Другим Статутом гостро каралися випадки підроблення документів, печаток, золотих і срібних монет. За їх фальшування винні мали бути «...огнем карані без милосердя». Майно таких злочинців мало вилучитися на користь тих, «кому шкоду учинили». Регламентувався порядок стягнення мита зі шляхти та інших привілейованих верств населення. Вони звільнялися від сплати податків і зборів лише за умови продажу зерна та інших товарів, вироблених «з их власних гумен», тобто за ввезену/виве-зену для реалізації продукцію (зокрема, зерно), мито не сплачувалося, якщо вони «ест правдивое работы его домовой». Митниці пропускали згадані товари за умови подання відповідних документів, завірених печатками. Другий Статут закріплював представництво шляхти на воєводських і міських сеймах, шляхтичі одержали право вільно розпоряджатися підданими селянами, їх тепер можна було продавати, дарувати, обмінювати.

Третій Статут Великого князівства Литовського 1588 р. було прийнято після завершення Лівонської війні (1558 — 1583), що відбувалася між Литвою, Польщею, Швецією та Данією з одного боку та Росією — з другого. У зв’язку зі значними фінансово-економічними втратами внаслідок цієї війни литовський уряд посилив податковий тягар на населення, що відображено у Третьому Статуті. Особливо обтяжливими були податки на алкогольні напої та помол зерна. Запроваджений під час війни додатковий 10-відсотковий податок на продаж зерна, а також на реалізацію золота і срібла, залишили. Акциз на помол стягувався з млинів спеціально призначеними князем службовцями, від чого особливо страждали селяни та бідніше населення. Більш жорсткі санкції було запроваджено за вчинення навмисних злочинів (вбивство, пограбування, підпал). Третій Статут (виданий вже після Люблінської унії 1569 р.), згідно з яким Польща та Велике князівство Литовське об’єдналися в одну державу, було значною мірою погоджено з правовими нормами, що діяли в Польщі. Чинність Третього Статуту було припинено рескриптом імператора Росії у 1840 р., однак окремі його положення зберегли законодавчий статус на території сучасної Білорусі та північно-західних регіонів України аж до 1917 р.

«Гарячі лінії»

Дата: 28 березня, Четвер
Час проведення: з 10:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42