Статті

Моя Україна з висоти пташиного польоту

Як часто трапляється в житті: ми прагнемо побачити далекі чужі країни, захоплюємося людьми, про яких лише чули, їхніми вчинками, а те, що відбувається навколо нас, сприймаємо як належне, а інколи просто не помічаємо.
Левова частка матеріалів нашого постійного автора Дмитра Забаштанського так чи інакше пов’язана з його захопленнями — надзвичайно цікавими й неординарними. Хобі, про яке сьогоднішня розповідь, включає в себе технічні напрацювання Дмитра в літакобудуванні, авіапланеризмі, підкріплені великим прагненням побачити, глибше пізнати світ, зокрема розгледіти його через об’єктив фотоапарата.


Повір у мрію

Ідея використовувати авіамодель для фотозйомки виникла, як це часто буває, випадково. Об’єктом зацікавленості стала височенна зелена огорожа, яка при детальнішому розгляді виявилася звичайним звукозахисним екраном біля автотраси, — огорожа, помножена на дитячу допитливість.

А що, якщо заглянути за огорожу? Головне питання — як? А що, якщо підняти фотоапарат на необхідну висоту і подивитися на все навколо? Ідея, звісно, не нова, адже вперше аерофотозйомку виконав французький фотограф Гаспар Турнашон під псевдонімом Надар. У 1858 г. він сфотографував Париж з повітряної кулі. На початку ХХ ст. один аптекар із Німеччини розробив спеціальну фотокамеру для голубів. «Голубину» аерофотозйомку застосовували військові під час Першої світової війни.

Використовувати голубів, як німецький аптекар? Ні, має бути щось більш кероване, ніж метушливий птах. Бажано радіокероване — може, авіамодель?

Виношуючи цю ідею, я, звісно, не претендував бути в лавах першовідкривачів. Як це часто трапляється, велосипед уже винайшли задовго до нас. У вік технопрогресу вдосконалені моделі фотопланерів можна без проблем придбати в магазині, були б гроші. Щоправда, чималі. Але набагато приємніше і значно дешевше «зліпити» модель-мрію самому.

Від мрії до ідеї — один крок

Через пару днів Інтернет послужливо «підсунув» мені цікаву статтю українського авіамоделіста Дмитра Слєдюка про його спроби фотографування з авіамоделі: він встановлював на модель легкий фотоапарат-«мильницю» і одержував чудові знімки. Фотографував навіть археологічні розкопки, що допомогло археологам визначити не помітні із землі контури фортеці, яку вони розкопували.

Але я одразу вирішив, що фотоапарат має бути цифровим — він дасть змогу робити набагато більше знімків, ніж плівковий. А оскільки точно навести фотоапарат, встановлений на моделі, буде неможливо, то значна кількість знімків має перейти в якість. Забігаючи наперед, скажу, що це припущення цілком виправдалося.

Трохи статистики з особистого досвіду. З польоту авіамодель «привозить» близько 200 знімків. Приблизно п’ята частина — змазані, це пов’язано з різкими рухами моделі, викликаними поривами вітру або проходом через вертикальні потоки повітря, так звані терміки. Ще півсотні знімків — із «заваленим» горизонтом. Із тих, що залишилися, половина — нецікаві. Лише деяку частину знімків можно подивитися, і з них два-три — це те, що я хотів.

Мала авіація

«Закордонний» Інтернет теж допоміг. Але в основному там практикували як носії для фотоапаратів, або іншими словами парк-флаєри, — найпростіші схематичні авіамоделі, так і моделі вертольотів. Парк-флаєри погано планерували, а я збирався фотографувати при виключеному двигуні, щоб уникнути впливу шкідливих вібрацій. Вертольоти мені не підійшли з міркувань безпеки — їх несучі гвинти, як з’ясувалося, можуть заподіяти серйозні травми. Оскільки я збирався фотографувати в місті, то мені потрібна була зовсім безпечна, повільна й легка модель. Настав час звернутися по допомогу до професіоналів.

Професіонала, який запросив до себе в «Студію спортивних моделей», звали Сергій Помогаєв. Я мав уже фотоапарат — маленький недорогий китайський «цифровичок», 86 грамів вагою — по долару за грам.

Сергій швидко зрозумів, що мені потрібно, і ми разом прикинули параметри моделі. Виходило, що розмах крил має становити близько двох метрів. Отже, потрібен легкий електричний моторчик, літійполімерні акумулятори, шести-канальне радіоуправління. Одразу ж допоміг замовити все необхідне й обіцяв допомогти з випробуваннями і «доведенням» моделі.

Учитися без «морквинок»

Коли з Китаю і Тайваню надійшли всі комплектуючі й модель була зібрана, ми підняли її в повітря та одержали перші знімки. Тепер мені слід було навчитися не робити «морквинку», що на слензі авіамоделістів означає «розбита модель», яка стирчить із землі. Навчання керуванню авіамоделлю таке: пульти керування учня й інструктора з’єднуються спеціальним кабелем, і коли учень, потіючи і стараючись, доводить ситуацію до безвихідної, він повинен кричати: «Інструктор!», і той, керуючи зі свого пульта, рятує модель. Зазвичай учень у розпачі кричить щось нецензурне, але інструктор розуміє його з півслова.

Щоб фотографувати не поспішаючи, модель повинна добре планерувати й мати невисоку швидкість. Це потрібно для безпеки і для того, щоб можна було її піймати. Так, у неї немає шасі, і при посадці треба просто точніше прицілитися моделлю в самого себе, простягнути руку і взяти її.

Після кількох годин наполегливих спроб розбити модель об землю, які Сергій успішно припиняв, я самостійно виконав посадку, а отже, далі міг учитися сам. Всю осінь я пролазив по полях, пристосовуючись до різних умов. Мені потрібно було навчитися безпечно і надійно керувати, дедалі ближче наближаючись до мети — міста.

Ранок після Різдва

Нарешті я вирішив, що настав час фотографувати Київ. Вибрав підходящу дату — 8 січня. Місто в різдвяний ранок практично порожнє. Набережна Дніпра в районі Поштової площі видалася мені найкращим місцем для першого міського старту. Так воно і вийшло — модель було чудово видно в синьому зимовому небі, я водив її кругами, жадібно намагаючись сфотографувати якнайбільше.

Стояв, високо задерши голову, й невідривно дивився на модель. Якщо відвести погляд, потім уже можна не знайти її в безкрайньому небі. А поодинокі перехожі, які обережно поскрипували снігом поряд мене, співчутливо зітхали, що, мовляв, допився бідолаха за свята, голову опустити не може! До речі, при посадці без казусу все-таки не обійшлося, але знімки зимового Подолу виявилися чудовими — я був у захваті: засніжені вулички й дахи будинків, церква Святого Миколая, вкритий шматками криги Дніпро — усе виглядало незвичайно й цікаво. Я одразу ж взяв за традицію робити з висоти автопортрет на місцевості. Будинки, машини, а ця вусата точка на фото — я.

Можна, але обережно

Знімки, зроблені взимку, інформативніші, дерева без листя не приховують деталей, а Київ на снігу — контрастний і не засмічений. Але фотографувати в цю пору виявилося непросто — пальці дубіють від холоду, а в рукавицях складно керувати. Тому взимку я знімав небагато — Подільський спуск, Оболонь, Політехнічний інститут. З Політехом пов’язана окрема історія. Коли я показав знімки знайомим моделістам, вони запитали, звідки запускалася модель. «А ось за корпусами — пустир з боку швидкісного трамвая, там місця цілком достатньо», — показав я на карті. Знайомі сказали, що теж хотіли там політати, але керівництво Політеху не дозволило. А я там нікого не знаю, тому нікого не питав, просто політав і все, порадив їм зробити так само. Але пізно. Нині на цьому пустирі вже будується багатоповерхівка.

Однак є місця в Києві, де я ніколи не запускав літальний апарат. Наприклад, у мене немає жодного знімка Московської площі, Видубичів. Саме там, на невеликій висоті, заходять на посадку в Жуляни пасажирські літаки. Розумію, що легенька модель не може бути небезпечною для боїнгів, але все-таки береженого Бог береже.

Чудовим місцем для польотів і фотографування виявився музей Великої Вітчизняної війни. Немає дерев, стовпів, дротів — головних недругів авіамоделіста. Рівний вітер з Дніпра, гарні об’єкти для фотографування — сам музей, Лавра, міст Патона. І енергетика місця позитивна, миролюбна. Коли я вперше запускав там модель, до мене підійшла бригада робітників з відділу обслуговування музею. Я пояснив, чим займаюся, а після польоту приніс ноутбук і показав їм знімки. Усі були в захваті, а бригадир сказав, що у разі потреби можу до нього звертатися. Десь через півроку знову готувався фотографувати в районі музею, і до мене підійшов патруль міліціонерів. Одразу з-за танка-експоната вийшов робітник і сказав: «Хлопці, це свої, перевірено». Міліціонери мовчки розвернулися і пішли.

Як засвідчила практика,  Лавру все-таки краще знімати з іншого боку, з півночі. І взагалі, культові споруди — церкви, монастирі й собори, виявилися найкращими об’єктами для художньої аерофотозйомки.

Будні аерофотографії

Збираючись фотографувати Свято-Пантелеймонівський монастир, у пошуках підходящого місця для запуску літального апарата обійшов лісопарк, у якому він розташований, навкруги. Найкращим виявилося свіжоскошене поле з боку Пирогова. Тепер воно вже огороджено й розбите кілочками на ділянки. А Китаївську пустинь довелося знімати з розташованого поруч майданчика для вигулювання собак. Якась дружелюбна такса незлобно тягала мене за штанину, а я не міг відірватися від моделі. Її хазяйка, побоюючись дивного громадянина із задертою головою, тихенько відірвала від мене собаку, і вони сиділи в кутку майданчика, поки я не піймав авіамодель. Причина моєї дивної поведінки стала зрозумілою, і такса знову вчепилася в мене з надією погратися.

Не завжди під рукою є просторий майданчик для старту й посадки. Хрещатик довелося фотографувати у неділю в півсьомого ранку з боку Майдана. Киян на вулицях ще не було, поодинокі гості столиці були обачні і мені не заважали, а сонні міліціонери стояли ближче до виходів з метро — наприкінці серпня ранки уже холодні. Після закінчення зйомки вирішив, що у Києві вже не залишилося цікавих об’єктів для фотографування за допомогою цього літачка. Усе, що було можливо, знято. Для детальнішої зйомки потрібна інша техніка.

Птахи, як люди

Запускаючи авіамодель над полями, часто спостерігав цікаву реакцію корінних мешканців неба. Лелеки, помітивши модель, ніколи не пролітали мимо. Описуючи кола, завжди цікавилися, що це тут літає, а крилами не махає. Але більше ніж на п’ять кругів ніколи не затримувалися — доставка жаб у гніздо не повинна перериватися, тато-лелека працює, йому ніколи. Іноді цікавилися шуліки, рішуче, але неагресивно, просто перевірити — це конкурент? Ні? От і добре, але у разі чого, то цей район «тримаємо» ми. А от міські ворони не просто цікавилися, вони влаштовували ігри-доганялки і ніякими віражами їх не можна було позбутися. Прилаштовувалися «у хвіст» і так, один за одним, літали за моделлю. Відірватися від них можна було лише круто набравши висоту — махати крилами міським воронам лінь, і вони відставали.

Відсунути горизонт

Фоторедактор одного Інтернет-порталу, названого на честь розділового знака, образно сформулював те, що мені й так було зрозуміло: «Ти був на оглядовому майданчику над Дніпром? Бачив поламану огорожу і сліди ніг за поручнями? Це фотографи. Вони шукають незвичні точки зйомки, які хоч ненабагато відрізняються від звичайних, хоч пару метрів убік. А у твоєї фотомоделі — скільки хочеш! Це ж незвичайно!»

Так, це незвичайно, красиво, пізнавально, нарешті, це просто цікаво. З розвитком китайської техніки літаючі моделі щороку стають дедалі доступнішими. Фотографуючи з висоти пташиного польоту українські міста і села, можна побачити свою малу батьківщину, свою Україну як частину великої, красивої і дуже цікавої планети.

«Гарячі лінії»

Дата: 28 березня, Четвер
Час проведення: з 10:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42