Статті

Торгівля, податкова та митна справа у Древньому Києві

Нещодавно Україна та увесь православний світ урочисто відзначили 1025-річчя Хрещення Русі та її славної столиці — «матері городів руських» — м. Києва. Саме тут, зі свідчень літописів, закладалися основи давньоруського законодавства та громадської думки, права і торгівлі.


У Х — ХІ століттях у м. Києві працювали чудові митці й ремісники, які споруджували прекрасні замки й фортеці, прикрашали князівські палати і храми кольоровими вітражами та фресками, виробляли унікальні художні амулети й прикраси з емалі, срібла та золота, а також зброю та бойове спорядження, ковальські вироби із заліза та криці. «Русь, — писав польський історик В. Абрагам, — святкувала свій золотий вік. — Держава, утверджена та впорядкована, розвивалася, а разом з могутністю держави зростало значення столиці. Київ став великим вогнищем культури і, здавалося, навіть суперничав з Константинополем».

Понад десять століть тому м. Київ став економічним і торговельним центром східнослов’янських племен, одним з найбільших міст тогочасної Європи. Археологічні дослідження підтверджують, що «стольний град» займав близько 400 га землі, на його території було розташовано до 8 тис. садиб. У Х — ХІ століттях у м. Києві мешкало близько 50 тис. осіб (для порівняння: у головних торговельних містах Західної та Центральної Європи — Лондоні, Гамбурзі, Бремені та Ґданську за середньовічними джерелами проживало орієнтовно від 20 до 30 тис. жителів). Високо оцінили культурне і торговельно-економічне надбання Давньоруської держави та її столиці візантійський імператор Костянтин Багрянородний, німецький хроніст єпископ Адам Бременський та вірменський просвітитель Зенеб Глак.

Київ був важливим транзитним центром. Торговельні шляхи ХІ — ХІІ століть пов’язували місто з князівствами й королівствами Європи, арабським халіфатом, державами на півдні й півночі континенту. Керівник поштової служби Ірану Ібн Хордадбех ще у ІХ ст. писав про широку торгівлю русів з країнами Сходу. Він згадував, що «поважні купці з Куяби» (арабська назва Києва) зі своїми товарами досягали Месопотамії, Багдада і Балха (торгове місто на території сучасного Афганістану). А мужні руські моряки на уславлених козацьких «чайках» плавали Дунаєм і Волгою, вирушали Руським (Чорним) морем до Болгарії та Візантії, а Каспієм добиралися до берегів Ірану. Інший арабський автор (ІХ — Х ст.) Ібн Хаукаль згадує про караванну торгівлю між Сходом і Куябою. Він описує маршрути руху купецьких караванів, умови тогочасного торгу й товари, якими обмінювалися арабські та руські купці. Древній Київ постійно відвідували й торговці із Західної та Центральної Європи — з італійських купецьких міст, Моравії, Чехії, Угорщини, Польщі, Сілезії (Шльонська). Деякі з них мали у місті власні садиби, магазини, склади. Київські купці підтримували активні зв’язки й з торгівцями Новгородського, Володимирського та інших князівств Стародавньої Русі.

На принципово важливе місце торгівлі, у тому числі й зовнішньої, в давньоруській системі державності й договірної практики вказував Михайло Грушевський. Його висновки підтверджуються автентичними умовами київських князів з Візантією, де торговельні вигоди становили головний предмет і зміст — «альфу та омегу» дип-ломатичних відносин. Руські князі та бояри — заразом і урядовці і купці. Київська державна політика була на послузі у торгівлі, а торгівля була економічною підвалиною, на котру спиралися князі й правителі.

Торговельна політика Древнього Києва була тісно пов’язана з підтримкою власної торгової системи, купецтва та ремісництва, а також з митним регулюванням усієї зовнішньої торгівлі. Водночас княжа держава намагалася одержати від митниць якомога більше прибутків.

У «Руській правді» (збірнику давньоруського права, складеному в ХІ — ХІІ ст.) відзначалося, що за ввезення й вивезення товарів іноземними й київськими купцями було встановлено мито, яке справляли встановлені князем митні застави. Для збирання податків і мита князь київський призначав спеціальних чиновників — митарів, данщиків, п’ятенщиків. Вони не підпорядковувалися місцевим посадникам, а отримували розпорядження й звітували особисто князеві. На тогочасних митників покладалося стягнення мита за переміщення людей, худоби й товарів через кордони князівства, міст, а також через умовні межі князівських і церковних земель, мости та переправи. Збирали мито й за в’їзд до м. Києва. Митні застави знаходилися біля трьох головних воріт міста, звідки йшли «биті шляхи» (широка уторована дорога): на захід (через Житомир — Володимир — Хелм — Краків); на південний захід (через Білу Церкву, Меджибіж — Кам’янець — Верецький перевал і далі на Прагу); на північ (через Чернігів — Стародуб — Рославль — Смоленськ — Новгород).

І все ж головною торговельною артерією Русі та її «стольного града» був Дніпро-Славутич, історичний шлях «із варяг у греки», який пов’язував Скандинавські, Прибалтійські країни й Київ з Візантією. Характеризуючи цей маршрут візантійський імператор Костян-тин VІІ (905 — 959) писав, що ця природна дорога складається із системи річкових шляхів і волоків завдовжки понад 3 тис. км і надійно пов’язує Балтику із Руським (Чорним) морем.

Митні застави (або митні комори, як їх називали на Русі) починаючи з ХІV — ХV століть почали ставити на дорогах й межах володінь магнатів і багатих шляхтичів. Ставки та види митних зборів за давньоруських часів не були стабільними. Але всі вони поділялися на дві великі групи: сухе мито (із возів, саней та різних товарів, що перевозилися сушею) і водяне мито (з усіх товарів, живих тварин, риби, які перевозили суднами, човнами або сплавляли плотами).

До сухого мита належало: «подужне» (від воза), «полозове» (від саней), «верхове» (з вершника, який перевозив товар).

Водяне мито справляли з кожної ком’яги (судна) залежно від його габаритів і маси товарів. За причалювання до берега від чужоземних суден справлялося особ-ливе мито — «бережне». Порожні судна, котрі не мали товару, жодних платежів не сплачували.

Під час переміщення людей і товарів через установлені кордони міста або князівства справлялося «проїзне», «торгове» та «мостове» мита. Якщо купець навмисно об’їжджав митну комору, аби не сплачувати мита, з нього стягували подвійне мито, так званий промит. Окремий («поголовний») податок сплачувався за кожну людину (за голову), яка була на возі або на човні, що перетинав кордон. Цей збір називався «головщиною» і становив від 0,5 до 6 грошей.
Поруч з митною практикою у Давньоруській великокняжій державі діяла розвинена податкова система, очолювана і спрямовувана самим правителем.

Податкову систему «стольного града», як і усієї Київської Русі, у домонгольський період (тобто до захоплення руських земель монголо-татарськими ордами у 30 — 40-х рр. ХІІІ ст.) було побудовано в основному на принципах звичаєвого права, що ґрунтувалося на усталених віками народних звичаях і традиціях. Щоправда, з часом деякі зі звичаєвих норм перетворювалися, звісно, з певними корективами, у видані середньовічними королями, князями й гетьманами офіційні укази, грамоти й універсали, котрі оприлюднювалися вже за підписами відповідних правителів.

На Подніпров’ї (сучасна Наддніп-рянщина) та Поліссі, а також у столиці першою податковою системою стало полюддя (від «ходіння по людях») — осінній або зимовий об’їзд наставлених київським правителем податківців — скарбників у супроводі княжої дружини для збирання щорічного податку з підлеглого населення. Податок сплачувався хутром, медом, зерном, а також грошима (грошовою одиницею у Києві та Давній Русі у Х — ХІІІ століттях була гривня — зливок срібла масою близько 160 г). Як згадується у старовинних літописах, частина зібраних податків надходила у княжу скарбницю, реш-ту розподіляли між собою князеві скарбники й дружина. Розмір полюддя не було точно визначено, що призводило до зловживань з боку княжих збирачів податків і дружини. Спроба київського князя у 945 р. повторно зібрати полюддя зі східнослов’янського племені древлян і великі побори з боку княжої челяді призвели до повстання, яке очолив князь древлян Мол. І хоча повстання було придушено, наступниця й дружина вбитого древлянами князя Ігоря — княгиня Ольга була змушена врегулювати справу збирання податків і визначити розміри полюддя. Нею було визначено місця збирання обов’язкових зборів з населення — так звані погости: центри сільської або міської громади, де місцеві жителі регулярно сплачували податки.

Ще одним прямим податком у м. Києві та в усій княжій державі було подимне (подимщина, димне). Назва походить від одиниці оподаткування — диму, тобто від кожного будинку чи двору. Платили цей податок, як і полюддя, товарами, частково грошима. Суб’єктами сплати подимного були селяни-общинники. Спочатку весь податок спрямовувався до скарбниці київського князя, а після встановлення на українських землях влади великого князя литовського (ХІV ст.) — до скарбниці нового правителя.

Солідні доходи надходили до княжої скрабниці, а пізніше — у Середньовіччя — до скарбниці польського короля, з оподаткування, що отримало назву чинш (старослов’янське — киньсъ, польське — czynsz) — регулярний податок грошима або товарами, що сплачували державі або землевласникові вільні або позбавлені земельної власності так звані чиншові селяни або городяни за користування земельними угіддями. Розмір чиншу залежав від розміру землі, яку обробляли селяни чи міщани, числа працюючих у сім’ї, наявності коней і худоби. Окрім того, чиншові селяни мали виконувати на користь власника землі певні повинності, характер та обсяг яких регулювався, як правило, звичаєвим правом.

Податкова справа та торговельні оборудки перебували під пильним наглядом княжого уряду. При цьому фінансова й митна політика вже тоді мали чіткий диференційований характер. Платників податків і мита було поділено на три категорії:

  • іноземці, котрі сплачували їх за найвищим тарифом;
  • іногородні купці — русичі;
  • купецтво й мешканці м. Києва, які платили податки та мито за низькими ставками або взагалі звільнялися від них.

Славне місто на Дніпрі ще у буремний період свого становлення й розквіту відзначалося високим економічним і торговельним потенціалами. Київ розширювався, зростав, набирав дедалі більшого міжнародного значення.

«Гарячі лінії»

Дата: 5 вересня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42