Інші податки

Київ та українські землі під владою Литви: податкова і митна системи Великого князівства Литовського

Понад 200 років, у ХІV — XVІ ст., Київ, Придніпров’я, частина Поділля та Волині входили до складу Великого князівства Литовського. У 1363 р., користуючись ослабленням Київської Русі після монголо-татарського нашестя та роздробленням між руськими удільними князями, литовські дружини під орудою великого князя Ольгерда (Альгірдаса) заволоділи Києвом і приєднали його до своєї держави. Просуваючись на схід і південь українських земель, литовські війська виштовхнули ординців за межі української території. Незабаром литовські дружини під керівництвом наступного володаря князівства Вітовта (Вітаутаса, 1350 — 1430 рр.) розширили володіння Литви до чорноморського узбережжя. Спочатку захоплені литовцями землі перебували на становищі автономних удільних князівств. Так, у Києві першим ставлеником нових загарбників став князь Федір — брат литовського князя Гедеміна. Князівство Федора, який, за Густинським літописом, був одним із нащадків князя Київського Олега, засвідчувало збереження на Київщині традиції князівського правління, успадкованого від давньоруських часів.

Але князь Федір правив у Києві недовго. Після його усунення від влади Ольгерд передав Київ і Переяслав в удільне володіння своєму синові Володимиру, який очолював міську владу понад 30 років (1363 — 1394 рр.).

Захопивши українські й білоруські землі, Литва у першій половині XIV ст. перетворилася на впливову східноєвропейську державу. Водночас у період свого розширення власне сама Литва (об’єднання балтійських народностей аукштайтів і жемайтів) становила лише близько 1/12 опанованої Великим князівством Литовським території. Вочевидь, ця обставина, а також високий рівень культури, економіки та права захоплених литовцями слов’янських земель сприяли значному впливові південних і східних сусідів Литви на її соціально-економічний і культурний розвиток. Литовське князівство успадкувало давньоруську (київську) культуру, писемність, право, державну організацію та судову практику. Однак воно завжди зберігало литовське верховенство, хоча й не заперечувало права удільних князів на самоуправління та адміністративний і податковий імунітет.

Значний внесок у справу відновлення економічного й торговельного потенціалу стольного града після татаро-монгольського лихоліття зробив князь Володимир Ольгердович. Він доклав чимало зусиль для збереження усталеного роками адміністративного та господарського устрою міста на Дніпрі. Дотримуючись курсу на підвищення економічної та політичної ваги Києва у складі великокняжої держави, він усіляко підтримував київських купців, ремісників і, як це не виглядає дивним в умовах сьогодення, намагався скоротити, обмежити сплату киянами різного роду податків і зборів до загальнодержавної казни. При цьому, за спогадами сучасників, звітуючи перед великим князем, завжди посилався на спустошення й руїну, які завдали місту ординські окупанти, а також на прикордонне становище Києва і небезпечні набіги на стольний град кочівників та усіляких грабіжницьких банд. І треба визнати, литовські володарі йшли назустріч киянам. За князя Володимира Ольгердовича всі податки і збори до великокняжої казни — так звана підданщина — були номінальними й виражались у кількох сотнях київських динаріїв. Між іншим, ця монета була високої якості. Вона карбувалася зі срібла найвищої проби з ім’ям князя Володимира і протягом XV — XVI ст. набула цінності не лише в Києві, а й в усьому Подніпров’ї, а також на Волині та у Литві.

У 1394 р. Великий князь Вітовт закликав на київський престол Івана Ольгердовича Скиргайлу, який так само, як і його брат і попередник, домагався від Литви більш незалежного статусу Києва у межах великокняжої держави. Уряд, вочевидь розуміючи економічну й політичну вагу міста, час від часу йшов на суттєві поступки Києву. Вони виявлялись у наданні міському населенню торговельних, податкових, митних пільг і преференцій та розширенні прав місцевої влади. Водночас великокняжий уряд підтримував досить впливовий на той час у Києві інститут самоврядування. У цілому ж треба визнати, що, за свідченням літописних джерел, ранньосередньовічний Київ протягом XIV — XV ст. займав провідне, консолідуюче місце у сфері економіки, фінансової справи, правовідносин, культури не лише на українських землях, а й у Східній Європі. Торговельно-господарський, культурний і релігійний вплив міста на Дніпрі позначався й на наших сусідах — Польщі, Молдові, Московщині, Білорусі.

З 1455 по 1470 р. княжий престол у Києві посідав правнук Великого князя Литовського Олелька Володимировича — Семен. Він надавав великого значення торгівлі міста із сусідніми державами, насамперед з Візантією, Кримом і Молдовою. На південному кордоні у понизов’ї Дніпра (біля сучасних Бендер), а також у самому його гирлі він заснував митні комори (застави) і перевози, де стягували мито до княжої казни. Постійно діяли митні комори й на інших річкових переправах — біля Чернігова, Канева, Переяслава, Черкас, а також у Києві та Вишгороді.

За підтримки великокняжих володарів Литви вздовж південних рубежів держави закладалися нові фортеці та митниці. Найбільшим серед них став міцний замок та митна застава Дашов (нині Очаків). На місці відбитого від кочівників поселення Хаджибей було засновано морський порт (нині Одеса).

У 1516 р. Великий князь Литовський Сигизмунд І надав Києву «право немецкое названное Майдебурское» і урівняв його таким чином зі столицею князівства Вільнюсом. Своєю «Подтвердітельною грамотою» князь визначив:

«...Дабы мещане и все житель Киевские теперь и на потомъ будучіе, и ихъ потомки и наследники во всехъ ротахъ обходилися и справлялися такъ, якъ полономошная установа и звичай права, именуемое Майдебурское, означает». За Магдебурзьким правом місто отримало повноваження на власні само-управління, судоустрій, незалежність купецьких об’єднань і ремісничих цехів. У Києві були утворені власні міські податкова та митна служби. Помітно зменшилися податкові відрахування до великокняжої скарбниці. Солідні привілеї щодо сплати мита отримали київські та іноземні купці. У першій половині XVI ст. Київ одержав князівський привілей на проведення двох щорічних ярмарків: Богоявленського (у січні) та Різдвобогородицького (у вересні). Доходи від ярмарків — а вони були доволі суттєвими — надходили до міської казни. Київські ярмарки мали загальнодержавне значення. Сюди привозили товари купці з усієї України, Литви, Польщі, Молдови, Туреччини, Росії, Криму, а також з країн Європи, Закавказзя, Близького Сходу.

Щодо податкової системи, то вона була відносно поміркованою й базувалася насамперед на стягненні податків з ремісничих цехів і купецтва середнього достатку. Багаті торговці, шляхта, власники ремісничих цехів, міські урядники — бурмистри, райці, лавники — якнайповніше користувалися з привілеїв, наданих Магдебурзьким правом. Про це, зокрема, згадувалося в Іпатьєвському літописі. Так, купці — власники крамниць сплачували державний податок — дві копи литовських грошів на рік. За утримання місця у торговому ряді на базарі (торжищі) продавець хліба, овочів, інших недорогих товарів щосуботи сплачував торговий податок — воєводину — одну деньгу (срібна монета вагою близько 1 г). Вагоміші податки й мито сплачували рибалки. За Статутною грамотою Великого князя Олександра (1494 р.) митними зборами обкладали рибу, яку відвозили човнами «з Черкас водою». Стягувати мито мав призначений магістратом осьмник (від слова «вісім», «осім»). Спочатку він мав утримувати в казну восьму частину ввезеного до міста товару. Щодо риби, ввезеної на продаж з боку Черкас, то відповідно до Статутної грамоти «... осьмник має обмитити рибу на березі і своє десятоє маєт взятии». Стосовно ж соленої риби, то з кожної бочки у міську казну стягувалися два литовських гроші. Окремо регламентувалося стягнення податку від вилову осетрів, яких на той час, за спогадами сучасників, у Дніпрі було чимало. «От десяти осетров», на підставі тієї самої грамоти, осьмник «мав взяти кожного десятого».

Правовою базою Києва за часів панування Литви були Литовські статути — об’єднані кодекси цивільного, кримінального, земельного та податково-митного права. Усього протягом XVI ст. було видано три статути: Старий (1529 р.), Волинський (1566 р.) і Новий (1588 р.).

Перший статут утверджував принципи непохитності владних повноважень Великого князя, прав і привілеїв католицького та православного духовенства, шляхти і лицарства. Водночас він окреслював питання торгівлі, податкової та митної справи. Так, у п. 21 розділу І ім’ям литовського монарха визначалося: «... аби жаден чловек в панстве нашем великом князстве Литовском не смел новых мыт вымышляти ани уставляти ани на дорогах, ани на местах, ани на мостах... Кроме которые были з стародавна установленные, а мели бы на то листы предков наших великих князей або наши. А хто бы колвек мел уставляти новые мыта, тогды тое имение, у котором уставил, тратит и спадывает на нас господара» (тобто втрачає свій маєток на користь князя Литви. — Авт.). Пунктом 22 розділу І правлячу верхівку князівства і міщанство, у тому числі мешканців Києва, було звільнено від «плачення податку серебщизною званого» (грошовий податок, що стягувався з усіх селян у Литві та на захоплених нею українських і білоруських землях, призначався для утримання війська і становив від 10 до 30 срібних литовських грошів «з лану», який дорівнював близько 17 га землі).

Другий Литовський статут (1566 р.) в основному дублював норми попереднього акта. Водночас запроваджувалося нове правило, за яким духовенство, шляхта та «радці светські» звільнялися від мита й податків лише у разі продажу зерна та інших товарів «з власних гумен», тобто товарів «не куплених, а правдивое роботи його домовое». Цим самим статутом встановлювалася смертна кара — «вогнем» — за підроблення документів, печаток і фальшування золотих та срібних монет. Найдеталізованішим був статут 1588 р., в якому значною мірою збереглися основні засади давньоруського права. Особливо ретельно було опрацьовано норми кримінального права (кара за співучасть у вчиненні злочину, визначення пособників і підбурювачів до злочину; посилене покарання за крадіжку — до повішення включно; за завдання шкоди шляхтичеві — відрубування руки тощо). Під час 25-річної Лівонської війни (1558 — 1583 рр.) литовський уряд значно підвищив податки на продаж і помел зерна, реалізацію алкогольних напоїв і дорогоцінних металів. Останній (третій) Литовський статут було перекладено на латинську, польську, французьку та російську мови. Протягом понад 250 років, аж до 1840 р., він був чинним у Литві, а також Києві, Білорусі, Подільській та Волинській губерніях.

У 1569 р. за Люблинською угодою Литва та Польща об’єднались у єдину державу — Річ Посполиту. Українські землі й стольний град Київ було підпорядковано польській адміністрації. Окупація України поляками тривала аж до переможної визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648 — 1654 рр.).

«Гарячі лінії»

Дата: 5 вересня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42