Інші податки

Як формувалася митниця за царських часів

Що більше за нинішніх умов розвивається податково-митна система, то більше виникає запитань щодо того, як формувалися структура та кадрові позиції, яким було матеріальне забезпечення наших попередників, якщо навіть і сьогодні не все так просто й легко, і як вони у ті важкі часи зводили кінці з кінцями, забезпечуючи міцні, надійні кордони. Тож зупинимося детальніше на ситуації, що склалася в митній системі на українських землях на рубежі ХІХ — ХХ ст.


У кінці ХІХ ст. на території нашої країни фунцкціонувало вісім митних округів — 22 митниці та севастопольський митний відділ. У складі митного округу діяло три-чотири митниці, серед яких були митниці першого (міста Радзилів, Одеса, Керч), другого (міста Гусятин, Акерман, Маріуполь) і третього класу (міста Бердянськ, Очаків, Миколаїв). Усі митні установи підпорядковувалися Департаменту зовнішньої торгівлі (з 1864 р. — Департамент митних зборів Міністерства фінансів). У складі митниць працювали митні застави і перехідні пункти (пункти пропуску).

Крім митних округів на землях сучасної України (без регіонів, що входили на той час до складу Австро-Угорщини та Румунії) дислокувалися два прикордонні округи — у містах Києві та Одесі,  у складі яких діяли по три-п’ять прикордонних бригад. Вони забезпечували охорону кордону, здійснювали боротьбу з контрабандою, контролювали переміщення великих вантажів через лінію кордону. У 1868 р. з метою боротьби з контрабандою та допомоги суднам, що постраждали в результаті аварій на морі, рескриптом імператора Олександра ІІ було створено Балтійську митну крейсерську флотилію. Організаційно вона входила до складу Балтійського військово-морського флоту, але водночас підпорядковувалася Департаменту митних зборів Міністерства фінансів. Частина митних кораблів  базувалися у м. Одесі, а митний крейсер «Ястреб», збудований на Миколаївській верфі, — у м. Керчі.

До речі, на початку формування митної служби незалежної України теж планувалося створити власну військово-морську флотилію. Із цією метою згідно з Комплексною програмою розбудови державного кордону України, затвердженою Президентом України 16.01.93 р., планувалося виділити на придбання військово-морської техніки (морських катерів, вертольотів МИ-34 та КА-126) 9787 млрд.  купоно-карбованців. Було визначено, що військові судна для митної служби будуватимуться на верфі ВМФ у м. Феодосії. Перша черга — чотири спеціалізовані озброєні військово-морські судна — мали заступити на чергування у 1996 р. Однак через труднощі фінансування ні морських суден, ні вертольотів митниця не отримала.

Слід зазначити, що під час формування та матеріального забезпечення митної служби на рубежі ХХ ст. митні органи царської Росії комплектувалися переважно з відставних офіцерів армії та флоту, дворян — вихідців із центральних і західних губерній, а також чиновників — з української та польської шляхти. Характерною у цьому сенсі була Васильківська митниця, що дислокувалася недалеко від м. Києва на правому березі Дніпра, до складу якої входили чотири митні застави: Міжгірська, Стайківська, Переяславська та Сокирянська. Директор митниці — Платон Енгельгардт, дворянин, який раніше мав 340 кріпаків, до призначення на митницю служив у російській армії на офіцерських посадах. У цолнера (митного наглядача), помічника директора  Гаврили Лучанінова, який мав чин титулованого радника і походив з польських шляхтичів, раніше було 11 кріпаків. Обер-об’їзний підпоручик Степан Лутаєв, дворянин, котрий мав 127 кріпаків, до роботи на митниці також служив у царській армії. Усього з 11 класних чинів митниці та підпорядкованих застав було  шість колишніх офіцерів та унтер-офіцерів, шість — вихідців з дворянських родин. Більшість чиновників працювали у цій сфері понад п’ять років.

Заробітна плата митників була досить високою і у середньому відповідала ставкам офіцерів Жандармського управління. Так, згідно із затвердженою імператором пропозицією державної ради (17 лютого 1870 р.) керуючі Харківською та Київською митницями мали платню у сумі 2 тис. руб. на рік. Крім того, вони отримували 1,8 тис.  руб. на харчування і 300 руб.  квартирних, усього — 4, 1 тис. руб. Члени митниці, за посадою — помічники керуючого,  мали відповідно 850, 375 і 175 руб. Високими були й ставки інших чиновників митниць.

Залежно від ставлення до службових обов’язків, дисципліни та організованості, а також реальних показників роботи митників заохочували або карали. Зокрема, солідні премії вони одержували за затримання контрабанди. Відповідно до указу Правлячого сенату працівник митниці одержував 50% вартості затриманих ним товарів (за винятком суми мита, яку мав би сплатити правопорушник у разі офіційного оформлення нелегально ввезеного ним товару). А за затримання протягом одного року трьох великих партій контрабанди митникові додатково нараховувався до пенсії ще й один рік вислуги.

Наглядачі та контролери митниці окрім платні та преміальних отримували й чималі доплати — так звані столові та квартирні. У середньому вони становили ще 100 — 150% заробітної плати. Згідно з чинним у кінці ХІХ — ХХ ст. митним законодавством служиві отримували формений одяг, літнє та зимове взуття й озброювалися шаблями драгунського зразка. Починаючи з 70-х років ХІХ ст. за умови позитивної характеристики по службі їм на третину збільшували оклад, а тим, хто прослужив понад 10 років, — ще на третину. Працівники віддалених від центрів імперії митниць мали ще одну суттєву пільгу: їхні діти відповідно до наказу міністра фінансів від 18 травня 1874 р. отримували право навчатися за державні кошти у навчальних закладах центральних регіонів країни.

Міністерство фінансів, місцеві органи влади, крім митників, усіляко заохочували так званих доносителів (агентів, інформаторів), котрі повідомляли владні структури про факти контрабанди та митного шахрайства. На фінансування доносителів виділялися значні кошти з бюджету. Долучалися до цієї справи й міські органи. Так, бюджетом м. Києва на 1901 р. передбачалося асигнування у сумі 500 руб. на виявлення контрабандного м’яса. Цю велику за тогочасним курсом суму було призначено для заохочення осіб, які інформували міську думу про незаконне ввезення до міста із сусідньої Австро-Угорщини та Галичини значних партій м’яса.

Однак у структурованій та кадровій організації митних органів імперської Росії було чимало проблем. Головна — поширення корупції, яка наскрізь пронизала митну систему. Особливо хабарництво й усілякі зловживання процвітали на невеликих митницях і митних заставах, на що звертав увагу директор Департаменту митних зборів Микола Качалов: «Особое внимание начальников... должно быть обращено на третьеклассные таможни, заставы и переходные пункты, в которых действует по большей части только один чиновник и где все основано на нравственных качествах этого лица, так что при неблагонадежности оного злоупотребления возможны в громадных размерах...

Ежели ж  несколько переходных пунктов или даже нижние чины нескольких постов решатся пропускать незаконным путем товары, то в самое короткое время государство может быть наводнено контрабандой».

Серйозній боротьбі з контрабандою заважав не лише людський фактор, а й примітивне матеріально-технічне забезпечення. Не вистачало коней, засобів зв’язку. Телеграфом, телефоном і радіозв’язком із центром на кінець ХІХ ст. було забезпечено лише митниці першого класу. Того часу в портових митницях, як, зрештою, й сьогодні, не вистачало власних катерів і суден. Частина митниць працювала у старих, непристосованих будівлях. Митна служба не мала власного навчального закладу.

Справжнім недоліком тих митниць була, на думку авторів, відсутність на службі жінок в усіх без винятку митних установах та організаціях. У цьому аспекті Росія відставала від передових держав Європи на десятки років. І лише 1 липня 1914 р., напередодні  Першої світової війни, Державна дума Російської імперії прийняла закон «О допущении лиц женского пола на службу в местные таможенные учереждения и об отпуске госказначеству средств на содержание в означеных учереждениях». Прийняття цього акта було швидше вимушеним кроком, аніж доброю волею чи твердими переконаннями у необхідності присутності жінок на митниці. Такі корективи внесла загальна мобілізація чоловіків до армії, яких потрібно було на службі в митних органах кимось замінити. Однак жінки на митниці ще довго відчували серйозні утиски. Так, вони, як і решта жінок-держслужбовців, не мали права посідати керівні посади, а їх робота обмежувалася переважно пересічними та канцелярськими обов’язками. Шкода, адже представниці ніжної статі як натури витончені могли б продемонструвати на митниці не лише розум, а й так зване шосте почуття, логічне мислення, а часом і хитрість, жіночу мудрість, виваженість...

«Гарячі лінії»

Дата: 2 серпня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00