Інтерв’ю

Катерина МАРКЕВИЧ: «Україна має якомога більше мінімізувати залежність від імпортного природного газу»

Не секрет, що агресія Росії щодо України розпочалася набагато раніше, ніж Кремль почав застосовувати до українців «гради» та гаубиці, перетворюючи на руїни міста й села. Ще 2006 р. газовий вентиль був безпрограшною зброєю, яка забезпечувала Росії незаперечну перемогу у вирішенні будь-якого спірного питання чи бодай спроби України відстоювати власний економічний інтерес. То Україні газ перекривали, то ціну зненацька підвищували без будь-яких на те причин, придушуючи намагання нашої держави шукати шляхи диверсифікації джерел енергопостачання. Сьогодні ми уже бачимо, що Росія використовує енергетичний важіль як інструмент політики, скорочуючи поставки палива до тих країн, які продають нам газ за реверсом. Безкарна енергетична агресія Росії, що здійснюється упродовж восьми років, на очах мутувала у військову, протистояти якій вкрай складно. Утім рішучі кроки до визволення з енергетичної кабали український уряд уже зробив, з червня поточного року припинивши закуповувати російський газ. Cитуацію, яка склалася в енергетичному секторі України, а також проблеми, пов’язані з перспективами енергетичної незалежності Європи, ми обговорювали з Катериною МАРКЕВИЧ, експертом економічних програм Центру Разумкова.


В. — Пані Катерино, наскільки вразливою для Росії є відмова України від закупівлі газу?

К. М. — Експорт газу — один із головних елементів енергетичної політики Росії, який останніми роками приносить понад 60 млрд. дол. валютних надходжень і є важливим інструментом просування політичних інтересів країни на міжнародній арені. У 2013 році, наприклад, доходи Росії від продажу природного газу становили близько 63 млрд. дол., причому одну п’яту валютних надходжень, або 12 млрд. дол., забезпечила Україна. Відповідно для російської сторони відмова нашої країни закуповувати природний газ є доволі несприятливим моментом.

Такий крок України, а також жорсткіша політика Європейського Союзу щодо монопольного становища Росії, змусили останню шукати інші шляхи диверсифікації збуту власного природного газу задля збереження джерела отримання грошових ресурсів. Так, Росія та Китай 21 травня 2014 року підписали газовий контракт терміном на 30 років на суму 400 млрд. дол. Згідно з документом ВАТ «Газпром» і китайська компанія CNPC домовилися про поставки 38 млрд. м3 газу на рік зі Східного Сибіру до Китаю. Президент Росії заявляв, що ця угода є вельми прибутковою для країни. Втім варто розібратися, чи це справді так.

Для того аби експортувати природний газ, необхідно інвестувати істотні обсяги коштів у розробку самих газових родовищ у Східному Сибіру, а також у будівництво газопроводу до Китаю. Інвестиції тільки в будівництво газопроводу можуть перевищити 35 млрд. дол. Загальні інвестиції разом з будівництвом газопроводу з боку Росії становитимуть 55 млрд. дол. Якщо взяти до уваги, що вільних коштів у ВАТ «Газпром» немає, то їх доведеться залучити. До того ж перші поставки газу до Китаю за східним маршрутом можуть розпочатися лише через 4 — 6 років. Китай, просто скориставшись нинішньою напруженістю у відносинах між Росією і Заходом, геополітично переграв свого сусіда, збивши ціну на газ до максимально можливого мінімуму.

Безперечно, у найближчі 40 — 50 років природний газ залишатиметься затребуваним високоліквідним енергоносієм, адже він є привабливим з точки зору екології. Тож Росія буде найбільшим постачальником блакитного палива на Євразійському континенті. Однак довгострокові перспективи самої Росії є доволі песимістичними.

В.Чи зможе Україна компенсувати втрату російського газу? Як запобігти ризикам, які очікують на нас у разі неможливості отримувати реверсні поставки газу в зимовий період?

К. М. — Ситуація, що наразі склалась в енергетичному секторі України, є доволі серйозною як для промисловців, так і для пересічних громадян. Ще на початку року лунало чимало прогнозів щодо можливих шляхів мінімізації споживання російського природного газу. Одним із таких варіантів був реверс. Проте вже сьогодні можна з упевненістю заявити, що цей сценарій є не найбільш сприятливим для нашої країни. По суті європейський реверс — це поставки російського газу, але вони перетинають не східний, а західний кордон України (покупцем російського газу є німецька компанія RWE). Починаючи з вересня Росія вже скоротила поставки для Польщі та Словаччини майже наполовину. Імовірність повного припинення реверсу є особливо великою в зимовий період, коли на європейському ринку буде складно знайти вільні обсяги газу.

Варіантом отримання додаткового газу до весни наступного року віднедавна вважається оновлений проект будівництва СПГ-термінала в порту «Южный». Так з’явиться можливість отримання трохи більше ніж 10 млрд. м3 природного газу, який може надходити з Тунісу, Алжиру та Катару. Єдиною проблемою в цьому аспекті поки що залишається відмова Туреччини на пропуск танкерів у Чорне море.

Для України на сьогодні є необхідним розвиток власного видобутку. Щороку він може сягати близько 20 млрд. м3. Одним із шляхів стимулювання державних компаній-видобувачів є перегляд вищим керівництвом країни системи ціноутворення на газ. Головним має стати відмова від практики продажу газу споживачам за собівартістю. Це сприяло б реінвестуванню частини прибутку в технології для того ж видобутку.

Проте розвиток власного видобутку та будівництво СПГ-термінала видаються можливими у середньостроковій перспективі, а реверсні поставки є не настільки надійними. Відповідно, єдино можливим варіантом мінімізування ризиків від недоотримання природного газу є саме зменшення його використання, заходи щодо енергозбереження, які мають стосуватися кожного. Злагоджена робота з енергозбереження на підприємствах та в оселях пересічних громадян дасть змогу пережити нинішню зиму, а також забезпечити енергетичну незалежність нашій державі. До того ж важливо розуміти, що метою України має бути не лише відмова від російського газу, а взагалі якомога більша мінімізація залежності від імпортного природного газу.

В.Наскільки реальною є перспектива створення Східноєвропейського газового хабу для посилення енергетичної безпеки Європейського континенту? Яке місце в цьому процесі відведено Україні? Чи зможе наша країна розраховувати на підтримку ЄС і в якому вигляді вона надаватиметься?

К. М. — Уже не один рік на європейському ринку спостерігаються тенденції до розвитку ліквідних майданчиків торгівлі газом за спотовими цінами. Головним чином цьому сприяють прагнення європейських енергетичних компаній відмовитися від формульного підходу визначення цін, а також зростання торгівлі СПГ. Вирішальне значення для трейдерів має співвідношення на біржі запропонованих обсягів газу, що залежить від рівня розвитку спотової торгівлі відносно довгострокових контрактів. Як правило, спотова ціна на європейських хабах більшу частину часу тримається дещо нижчою від цін довгострокових контрактів, прив’язаних до так званого нафтового кошика.

На початку минулого року було висловлено думку щодо створення Східноєвропейського газового хабу (далі — СГХ). Головною умовою його функціонування є створення біржового майданчика на перетині кількох транспортних маршрутів, поєднаних системою підземного зберігання газу. Створення СГХ може стати альтернативним варіантом для української ГТС. З урахуванням підземних сховищ газу, які є в розпорядженні нашої країни, він міг би стати найбільшим у Європі. Україна вже сьогодні завдяки контракту з німецькою компанією RWE імпортує в реверсному режимі газ із ЄС. Але для цього необхідно ще провести лібералізацію ринку газу виходячи з вимог Третього енергетичного пакета. Тим більше що наявні на європейському ринку тренди створюють сприятливі умови для подібного сценарію: прагнення відмовитися від прив’язки до цін на газ та нафту, зростання частки спотових контрактів замість довгострокових, збільшення поставок СПГ, які часто відбуваються за схемою заміщення, відкривають перед нами нові можливості, включаючи зниження цін на імпортований газ.

Якщо Україна буде готовою розширити обсяги своїх підземних сховищ газу (далі — ПСГ) до 50 — 60 млрд. м3 (наразі українські ПСГ можуть зберігати до 31 млрд. м3 природного газу), то створення СГХ видалось би реальним, що дало б змогу зміцнити енергетичну безпеку європейського континенту. Проте це може стати можливим передусім за сприяння ЄС та у середньостроковій перспективі 5 — 7 років.

В.За прогнозами, США зможуть забезпечувати скрапленим газом країни Європи лише наприкінці нинішнього десятиліття. Чи означає це, що в найближчій перспективі фактично немає альтернативи для оперативного вирішення проблеми російської монополії на енергоносії?

К. М. — Вирішення цього питання сьогодні є чи не найважливішим у досягненні енергетичної безпеки регіону. Щодо заміни газопровідного газу скрапленим, то США й Канада, просуваючи свої програми експорту СПГ, могли б, за попередніми оцінками, експортувати його до Європи починаючи з 2016 року. Однак якщо врахувати наміри уряду США в напрямі підтримки низьких цін на газ на внутрішньому ринку для стимулювання розвитку власної економіки, то обсяги такого експорту будуть незначними і до 2020 року сягнуть не більш як 100 млрд. м3 на рік (у 2013 році 28 країн ЄС експортували з Росії близько 150 млрд. м3 на рік). Іншим чинником, що може гальмувати поставки СПГ на європейський ринок, є можливість США експортувати газ до Азіатсько-Тихоокеанського регіону за вищими цінами, адже там спостерігається високий попит на цей вид енергоресурсу.

Якщо говорити про інші можливі шляхи диверсифікації постачань природного газу на європейському континенті, то ними можуть бути такі.

Наприкінці червня 2013 року акціонери проекту з розробки газоконденсатного родовища «Шах-Деніз» в азербайджанському секторі Каспію оголосили про вибір трубопроводу TAP (Трансадріатичний трубопровід) для транспортування азербайджанського газу до Європи. Передбачається, що постачання, які почнуться у 2018 — 2019 роках, проходитимуть за маршрутом розширений Південно-Кавказький газопровід (SCPX) — Трансанатолійський газопровід (TANAP) — TAP з кінцевою точкою на східному узбережжі Італії. Цю ініціативу вже підтримали країни ЄС.

У довгостроковій перспективі можливо закуповувати ізраїльський газ. Державна геологічна служба США у 2010 році підтвердила оцінку запасів природного газу у 3,4 трлн. м3 на території Левантійського узбережжя Середземного моря, що належать Ізраїлю, Сирії та Лівану. Значення цих покладів є дуже важливим для Європи, оскільки цьому сприяє географічний чинник — газ можуть поставляти як трубопровідним маршрутом, так і СПГ-танкерами.

Безперечно, вирішити у коротко- або середньостроковій перспективі питання енергетичної незалежності Європи неможливо насамперед через відсутність необхідної інфраструктури. Крім того, низка країн не бажають зменшувати споживання російського газу, оскільки відмова від нього призведе до погіршення відносин між державами, головним чином бізнесових.

В.Яку роль на сьогодні світові фахівці відводять вугільній генерації, іншим джерелам виробництва енергії?

К. М. — Високі ціни на газ порівняно з цінами на вугілля роблять його використання в електроенергетиці збитковим, стимулюючи активне заміщення газової генерації вугільною. Остання теза радикально суперечить усім екологічним цілям ЄС, однак у сьогоднішніх умовах країни оперують виключно економічними розрахунками: за нинішніх цін газ є занадто дорогим для використання в електроенергетиці, а ціни на викид CO2, які мали б коригувати цю ситуацію, впали за останній рік до історичного мінімуму. Якщо в 2008 році вартість квоти на викид 1 т СО2 сягнула 30 євро, то на початку 2013-го опустилася нижче 5 євро.

Через зростання видобутку сланцевого газу в США американське вугілля (а до нього треба додати й колумбійське, яке також виявилося зайвим у США) знайшло новий ринок збуту — Європу. Сьогодні газ однозначно програє міжпаливну конкуренцію вугіллю. У результаті газові станції в Європі працюють дедалі з меншою завантаженістю, а споживання газу в електроенергетиці стрімко зменшується. Багато країн почали максимально завантажувати всі наявні вугільні потужності, одночасно скорочуючи вироблення електроенергії навіть на найсучасніших і найефективніших газових станціях.

Подальші перспективи попиту на газ у секторі електроенергетики пов’язані з високою невизначеністю. Певні оптимістичні очікування учасників ринку ґрунтувалися також на перспективах атомної енергетики. Передбачалося, що після аварії на АЕС «Фукусіма» в Японії, яка привела до закриття низки старих АЕС в Європі і зміни планів деяких країн щодо розвитку атомної енергетики, попит на газ в електроенергетиці отримає новий імпульс. Однак після того як почалося поступове виведення АЕС з експлуатації, нестачу електроенергії компенсують за рахунок діючих вугільних, а не газових електростанцій.

Через побоювання, пов’язані з аварією на «Фукусімі», європейські країни не надто поспішають будувати АЕС. Так, у 2014 — 2015 та у 2018 роках майже відсутні проекти з їх будівництва. Водночас вражають обсяги проектів будівництва нових вугільних станцій. Конкуренцію вугільній генерації у майбутньому може скласти лише альтернативна, головним чином вітрова та сонячна енергетика.

«Гарячі лінії»

Дата: 19 липня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00