Оплата праці

Режими робочого часу

Законодавче регулювання тривалості робочого часу є однією з гарантій конституційного права працівників на працю, відпочинок, безпечні та належні умови праці. Законодавство про робочий час має на меті, з одного боку, створення умов, що забезпечили б високу продуктивність і організованість праці, а з іншого — всебічний захист прав та інтересів працівників.
Робочий час — це визначений законом або на його основі час, протягом якого працівник зобов’язаний виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Як інститут трудового права робочий час є сукупністю правових норм, що визначають тривалість, склад, режим і порядок обліку робочого часу.


Нормальна тривалість робочого часу

Відповідно до частини першої ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Ця норма не може бути збільшена ні колективними, ні трудовими договорами, в тому числі контрактами. При цьому  йдеться про норму тривалості робочого часу в межах одного трудового договору. Якщо ж працівник уклав трудові договори одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, то тривалість його робочого часу може сумарно перевищувати 40 годин.

Згідно зі ст. 52 КЗпП при п’ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує роботодавець за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51 КЗпП).

Тобто при п’ятиденному робочому тижні закон передбачає одне обмеження — додержання встановленої тижневої тривалості робочого часу. Питання про тривалість щоденної роботи в даному випадку КЗпП не визначено.

Постановою № 1010 рекомендовано міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям, органам місцевого самоврядування встановити для працівників апарату таку тривалість роботи по днях тижня: понеділок, вівторок, середа, четвер — по 8 годин 15 хвилин, п’ятниця — 7 годин; вихідні дні — субота і неділя.

На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин — при тижневій нормі 36 годин і 4 години — при тижневій нормі 24 години.

П’ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою.

Відповідно до ст. 53 КЗпП напередодні святкових і неробочих днів (ст. 73 цього Кодексу) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у ст. 51 КЗпП, скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні. Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

Час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності згідно із законодавством (ст. 57 КЗпП).

Згідно з п. 3 Указу № 334 в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади, виконавчих комітетах обласних, Київської міської ради робота починається о дев’ятій годині за київським часом, тобто за другим міжнародним часовим поясом (київський час).

Крім того, відповідно до ст. 30 Закону № 280 виконавчі органи сільських, селищних, міських рад встановлюють зручний для населення режим роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, а також за погодженням з власниками встановлюють зручний для населення режим роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ та організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності.

Визначення нормальної тривалості робочого часу як максимальної норми означає, що допускається законодавче і договірне встановлення меншої тривалості робочого часу.

Відповідно до частини другої ст. 50 КЗпП підприємства й організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в частині першій цієї статті. При цьому оплата праці має провадитися за повною тарифною ставкою (денною), за повним окладом.

Поняття меншої тривалості робочого часу слід відрізняти від поняття скороченої тривалості робочого часу: остання встановлюється, як правило, законодавством.

Скорочена тривалість робочого часу

Випадки встановлення скороченої тривалості робочого часу передбачено ст. 51 КЗпП, згідно з якою скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

  • для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу, передбаченої в абзаці першому цього пункту для осіб відповідного віку;

  • для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, — не більш як 36 годин на тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу для цієї категорії працівників визначається відповідно до постанови № 163, на підставі результатів атестації робочих місць, порядок проведення якої затверджено постановою № 442.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів тощо).

Для працівників закладів та установ охорони здоров’я тривалість робочого часу визначається наказом № 319. Зокрема, наприклад, норма робочого часу для лікарів та фахівців з базовою та неповною вищою медичною освітою (середнього медичного персоналу) лікарняних, санаторно-курортних закладів, за винятком тих, хто працює у шкідливих умовах праці, становить 38,5 години на тиждень. Якщо лікар зайнятий виключно амбулаторним прийомом хворих, наприклад в амбулаторно-поліклінічному закладі, тривалість його норми робочого часу становить 33 години на тиждень.

Скорочену тривалість робочого часу педагогічних працівників визначено наказом № 102.

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

Згідно зі  ст. 13 КЗпП, ст. 7 Закону № 3356 у колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку. Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Тобто скорочену тривалість робочого часу, крім випадків, коли вона передбачена законодавством, для вищевказаної категорії жінок підприємства і організації можуть визначити самостійно в колективному договорі. Це їх право, а не обов’язок. А згідно зі ст. 91 КЗпП підприємства, установи, організації мають право встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові та соціально-побутові пільги (в тому числі скорочену тривалість робочого часу) для будь-якого кола працівників.

При скороченій тривалості робочого часу час, протягом якого працівник має виконувати трудові обов’язки, скорочується, але працівник має право на оплату праці у розмірі повної тарифної ставки, повного окладу.

Норму робочого часу (нормальна чи скорочена) встановлено законом у розрахунку на тиждень. Тому в усіх випадках, коли у чинному законодавстві встановлюється скорочений робочий час у розрахунку на день (скорочений робочий день), тижнева тривалість робочого часу визначається шляхом перемноження скороченого робочого дня на шість (кількість робочих днів на тиждень), хоч би на підприємстві було встановлено для працівників п’ятиденний робочий тиждень.

Крім нормальної та скороченої тривалості робочого часу трудовим законодавством передбачено також неповний робочий час.

Неповний робочий час

Робота з неповним робочим часом регламентується ст. 56 КЗпП, якою передбачено, що за угодою між працівником і роботодавцем може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, роботодавець зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Частиною восьмою ст. 179 КЗпП, частиною четвертою ст. 18 Закону про відпустки передбачено також право жінки у період перебування у відпустці для догляду за дитиною працювати на умовах неповного робочого часу або вдома.

У випадках, передбачених законодавством, на роботодавця покладається обов’язок встановити на прохання інвалідів неповний робочий день або неповний робочий тиждень (ст. 172 КЗпП).

Неповний робочий час може встановлюватись як шляхом зменшення тривалості щоденної роботи, так і зменшенням кількості днів роботи протягом тижня, а також зменшенням тривалості щоденної роботи за неповного робочого тижня (наприклад, працівник може працювати у понеділок, середу та п’ятницю з 10 до 13 год).

Нормальна і скорочена тривалість робочого часу встановлюється нормативними актами, а робота на умовах неповного робочого часу — за погодженням сторін трудового договору, тобто працівника і роботодавця.

Навіть тоді, коли законодавство встановлює обов’язкове застосування неповного робочого часу, воно не визначає жорстко його тривалість, а лише передбачає верхню межу тривалості.

Обов’язкове застосування неповного робочого часу тривалістю не більше чотирьох годин на день і повного робочого дня у вихідний день встановлено для сумісниківпрацівників державних підприємств, установ, організацій. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу (п. 2 постанови № 245).

Про неповний робочий час як умову трудового договору має бути зазначено в наказі про прийняття на роботу. Якщо сторони домовились про це в період роботи працівника на даному підприємстві, оформлення проводиться шляхом подання відповідної заяви і видання наказу про встановлення неповного робочого часу. Неповний робочий час може бути запроваджено на певний період (на визначений строк) або без обмеження строком.

 

Неповний робочий час може бути встановлено також за ініціативою роботодавця у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці. У цьому випадку матиме місце зміна істотних умов праці.

Відповідно до ст. 32 КЗпП про зміну істотних умов праці працівник має бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. У разі незгоди працівника на продовження роботи в нових умовах трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП.

Неповний робочий час відрізняється від скороченого робочого часу розміром оплати праці. У разі встановлення неповного робочого часу оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав працівників, наприклад ненадання чи скорочення тривалості їх щорічної основної відпустки, встановлення додаткових підстав для розірвання трудового договору тощо. Зокрема, п. 1 частини першої ст. 9 Закону про відпустки передбачено, що час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка, зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. Запис про те, що працівника прийнято на роботу з неповним робочим часом, у трудову книжку не заноситься. Час такої роботи на загальних підставах зараховується як до загального стажу роботи, так і до стажу роботи за спеціальністю.

У контексті розглянутих вище питань слід звернути увагу також на роботу з ненормованим робочим днем.

Ненормований робочий час

Законодавчого визначення терміну «ненормований робочий день» немає. Наказом № 7 затверджено Рекомендації щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (далі — Рекомендації).

Відповідно до п. 1 Рекомендацій ненормований робочий день — це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. Працівника з ненормованим робочим днем може бути залучено роботодавцем до роботи після закінчення робочого дня встановленої тривалості. Таке розпорядження роботодавця працівник зобов’язаний виконати. Його невиконання може бути кваліфіковане як порушення трудової дисципліни. Міра праці у даному випадку визначається не тільки тривалістю робочого часу, а також колом обов’язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням).

Робота працівника з ненормованим робочим днем після закінчення робочого дня не є надурочною роботою. При цьому години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, не відображаються у табелі обліку і не оплачуються. Водночас для залучення працівників з ненормованим робочим днем для роботи понад норму робочого часу потрібні підстави (виробнича необхідність, інші виняткові обставини). Слід також враховувати, що за наявності підстав і з додержанням встановленого порядку (ст. 62 КЗпП) працівники з ненормованим робочим днем також можуть залучатися до виконання надурочних робіт.

Обов’язок працівника з ненормованим робочим днем виконувати роботу після закінчення робочого дня може випливати не лише із розпорядження роботодавця про це, а й бути обумовленим необхідністю своєчасного виконання роботи, визначеної трудовим договором. В останньому випадку працівник має за власною ініціативою продовжувати роботу і тоді, коли закінчився робочий день відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку.

Ненормований робочий день не застосовується для працівників, які працюють на умовах неповного робочого часу, крім випадків роботи з неповним робочим тижнем.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу. У зв’язку з цим роботодавець не має права систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових завдань понад установлену тривалість робочого часу таким працівникам надається додаткова відпустка до 7 календарних днів (п. 3 Рекомендацій, ст. 8 Закону про відпустки).

Конкретна тривалість цієї щорічної додаткової відпустки встановлюється колективним договором за кожним видом робіт, професій та посад чи трудовим договором.

Додаткова відпустка за ненормований робочий день надається пропорційно часу, відпрацьованому на роботі, посаді, що дають право на цю відпустку.

Згідно з п. 5 Рекомендацій ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності може застосовуватись для керівників, спеціалістів і робітників, а саме:

  • осіб, праця яких не піддається точному обліку в часі;
  • осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство);
  • осіб, які розподіляють час для роботи на свій розсуд.

Список професій і посад, на яких може застосовуватись ненормований робочий день, визначається колективним договором.

«Гарячі лінії»

Дата: 19 липня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00