Бухоблік

Орендований автомобіль на підприємстві: податкові нюанси страхування

Відомо, що кількість автомобілів на дорогах, як і інтенсивність руху, щодня збільшується, відповідно зростає ризик непередбачуваних ситуацій. Почувати себе впевненіше в напруженому потоці автотранспорту дає можливість страхування автомобіля (КАСКО-страхування) та цивільно-правової відповідальності його власника (автоцивілка).

Підприємству не завжди вигідно чи доцільно утримувати власний автопарк. З цим пов’язано величезну кількість питань стосовно документального оформлення, а також матеріальних витрат на його утримання. Тому часто вигідніше оформляти договір оренди автомобіля для використання його в господарській діяльності підприємства.

Для орендарів необхідність застрахувати орендований автомобіль може передбачатись у договорі оренди, а також установлено Законом № 1961, адже водію під час експлуатації навіть орендованого автомобіля така страховка потрібна як повітря. Однак цей привабливий спосіб убезпечення, безумовно, потребує певних витрат, які необхідно відображати в бухгалтерському та податковому обліку.

У цій статті розглянемо особливості податкового обліку витрат на КАСКО-страхування та автоцивілку орендованих підприємством автомобілів.

Облік страхових внесків

КАСКО-страхування

Підпунктом 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу встановлено, що до витрат платника податку належать витрати на страхування його майна, об’єкта фінансового лізингу, а також оперативного лізингу, концесії державного чи комунального майна за умови, якщо це передбачено договором оренди. При цьому страхові платежі (внески, премії) в податковому обліку включаються до витрат такого страхувальника без обмеження і належать до витрат подвійного призначення. Тому обов’язково повинна виконуватися умова щодо взаємозв’язку застрахованих ризиків з господарською діяльністю підприємства.

Тобто право на включення страхових платежів до складу витрат у податковому обліку мають орендарі за договорами оперативної оренди та лізингодавці за договорами фінансового лізингу. І не має значення, кому належить орендований автомобіль — орендарю (лізингоотримувачу) чи орендодавцю (лізингодавцю), якщо умову його страхування орендарем передбачено договором оренди.

Вищезазначеною нормою Податкового кодексу встановлено, що страховий платіж має бути в межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, що діє на момент укладення такого страхового договору. Нову Методику визначення звичайної ціни страхового тарифу за видами страхування розроблено та затверджено розпорядженням № 4370. Згідно з цією Методикою при укладенні договорів за видами добровільного страхування страховики застосовують страховий тариф, обчислений актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків. Розмір страхових тарифів є складовою частиною правил страхування, розроблених для кожного виду страхування окремо та зареєстрованих у Нацкомфінпослуг. Конкретний розмір страхового тарифу (брутто-тариф) визначається в договорі страхування за згодою сторін і складається з нетто-тарифу (частина страхового тарифу, призначена для забезпечення поточних виплат страхового відшкодування за договором страхування) та навантаження (частина страхового тарифу у відсотках, призначена для покриття витрат на ведення страхової справи).

Слід зазначити, що Закон про страхування містить застереження: коли майно застраховане у кількох страховиків і загальна сума перевищує дійсну вартість майна, то страхове відшкодування, яке виплачується всіма страховиками, не може перевищувати дійсної вартості майна. При цьому кожний страховик здійснює виплату пропорційно розміру страхової суми за укладеним ним договором страхування.

Це означає, що в цілях оподаткування підприємство-страхувальник може включити до витрат страхові платежі зі страхування автомобіля (власного чи орендованого) одним чи кількома страховиками на страхову суму, яка не перевищує вартість цього автомобіля. Включення до витрат підприємства страхових платежів зі страхування одного і того самого об’єкта майнового страхування кількома страховиками на страхову суму, що перевищує вартість цього об’єкта, є неправомірним.

Що стосується дати збільшення витрат зі страхування, то згідно з п. 138.5 ст. 138 Податкового кодексу інші витрати, до яких віднесено витрати, визначені пп. 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 цього Кодексу, визнаються витратами того звітного періоду, в якому їх було здійснено відповідно до правил бухгалтерського обліку. Слід нагадати, що в бухгалтерському обліку страхувальника витрати на страхування об’єктів страхування визнаються шляхом системного розподілу вартості цієї операції між відповідними звітними періодами незалежно від здійснення попередньої оплати.

Відображення суми страхових платежів за договорами страхування орендованих автомобілів, як і у випадку страхування власного майна платника податку, залежить від того, з якою метою використовуються орендовані транспортні засоби. Ці витрати можуть потрапити до:

  • собівартості виготовленої та реалізованої продукції (виконаних робіт, наданих послуг) — якщо йдеться про автомобіль, який використовують для виробничих та загальновиробничих цілей;
  • адміністративних витрат — якщо автомобіль експлуатують в адміністративних цілях;
  • витрат на збут — якщо автотранспорт використовують для доставки продукції покупцям;
  • інших витрат операційної або звичайної діяльності — якщо автомобіль використовується в інших цілях.

Залежно від цього витрати відображатимуться в рядках 05.1, 06.1, 06.2 або 06.4.1 декларації з податку на прибуток, форму якої затверджено наказом № 872 (далі — Декларація № 872).

Автоцивілка

Обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється на підставі Закону № 1961. Тому кожен представник бізнесу, який має у володінні (або в оренді) автотранспорт, повинен застрахувати таку цивільну відповідальність.

Зазначимо, що об’єктом страхування автоцивілки є не сам автомобіль, а цивільно-правова відповідальність, що виникає внаслідок використання транспортного засобу, тобто страхова компанія допомагає винуватцю ДТП відшкодувати шкоду третім (потерпілім) особам. Обов’язковість цього виду страхування встановлено і п. 9 ст. 7 Закону про страхування, хоча ст. 6 цього Закону передбачено також добровільне страхування цивільної відповідальності власників наземних транспортних засобів, яке за своєю суттю є додатковим ризиком до договору обов’язкової автоцивілки. Страхування цивільно-правової відповідальності перед третіми особами проводять за правилами, встановленими Законом № 1961.

При цьому страхується цивільно-правова відповідальність власників автомобілів. Згідно з п. 1.6 ст. 1 Закону № 1961 поняття власника транспортного засобу включає юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.

Відповідно до п. 10.1 ст. 10 зазначеного Закону укладаються такі види договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності:

  • внутрішній договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Такі договори страхування діють виключно на території України (п. 10.2 цієї статті) і укладаються загалом на один рік (абзац другий п. 17.1 ст. 17 Закону № 1961);
  • договір міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Такі договори діють на території країн, зазначених у цих договорах. Договори міжнародного страхування, які діють на території країн — членів міжнародної системи автомобільного страхування «Зелена картка», посвідчуються відповідним уніфікованим сертифікатом «Зелена картка», що визнається і діє в цих країнах (п. 10.3 ст. 10 Закону № 1961). Міжнародне страхування «Зелена картка» можна отримати на строк від 15 днів до року.

Податковий облік страхових витрат за автоцивілкою, як і за всіма іншими страховими полісами, регулює спеціальний пп. 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу, яким установлено, що до податкових витрат належать будь-які витрати зі страхування цивільної відповідальності, пов’язаної з експлуатацією транспортних засобів, котрі перебувають у складі основних засобів платника податку.

Однак виникає запитання, чи можна придбати поліс автоцивілки для орендованих автомобілів (оперативна оренда) та віднести такі витрати до податкових, адже орендований автомобіль не належить до складу основних засобів підприємства-орендаря. Якщо автомобіль орендовано у підприємства, то на термін оренди він і далі обліковується як основний засіб в орендодавця.

Проте незважаючі на термін «власник транспортного засобу», встановлений Законом № 1961, а також обов’язковість автоцивілки та стягнення адмінштрафу за відсутність такого поліса, платник податку — страхувальник має правові підстави включати до витрат суму страхових платежів за договорами автоцивілки, якщо автомобілі перебувають у власності платника або придбані у фінансовий лізинг і, звісно, використовуються в господарській діяльності.

Водночас орендодавець має можливість сам укласти зі страховиком договір цивільно-правової відповідальності стосовно належного йому на праві власності автомобіля, оскільки в полісі автоцивілки на сьогодні визначається будь-яка особа, котра експлуатує його на загальних підставах. На практиці це — водій орендаря.

Таким чином, в орендодавця, який здає в оперативну оренду автомобіль, є право на податкові витрати за зазначеними договорами страхування, оскільки автомобіль входить до складу його основних фондів.

Згідно з розпорядженням № 4370 при укладенні договорів обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів розмір страхового платежу (внеску, премії) встановлюється страховиком самостійно як добуток розміру базового страхового платежу та значень відповідних коригуючих коефіцієнтів, що затверджуються відповідно до законодавства. На сьогодні такий базовий страховий платіж у розмірі 180 грн., а також коригуючі коефіцієнти та їх розміри визначено розпорядженням № 566.

Нагадаємо, що, як і у випадку з КАСКО-страхуванням, віднесення сум, сплачених за автоцивілку, до податкових витрат залежить від того, з якою метою використовуються транспортні засоби: для загальновиробничих потреб, адміністративних чи з метою збуту продукції, залежно від чого такі витрати відображаються у відповідних рядках додатків до податкових декларацій з податку на прибуток. При цьому витрати на автоцивілку, які включаються до податкової собівартості реалізованих товарів, враховуються в податковому обліку в періоді визнання доходу від їх реалізації (п. 138.4 ст. 138 Податкового кодексу). А в інших випадках витрати на страхування враховуються у тому звітному періоді, в якому їх було здійснено, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку (п. 138.5 вищезазначеної статті). Оскільки страхові внески за автоцивілкою сплачуються не щомісяця, а раз на рік наперед, то вони згідно з п. 7 ПБО 16 визнаються витратами майбутнього періоду і списуються поступово в періоді (місяці), за який їх було сплачено.

Облік страхового відшкодування і застрахованих збитків

КАСКО-страхування

Відповідно до ст. 9 Закону про страхування страхове відшкодуванняце страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку. Страхове відшкодування не може перевищувати розміру прямого збитку, якого зазнав страхувальник.

Здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводяться страховиком згідно з договором страхування або законодавством на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком (ст. 25 Закону про страхування).

Підпунктом 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу встановлено, що під час виплати страхового відшкодування на користь платника податку — страхувальника застраховані збитки, яких зазнав такий платник податку у зв’язку з веденням господарської діяльності, включаються до його витрат за податковий період, в якому він зазнав збитків, а будь-які суми страхового відшкодування зазначених збитків включаються до доходів такого платника за податковий період їх отримання.

На підставі пп. 135.5.15 п. 135.5 ст. 135 цього Кодексу сума страхового відшкодування належить до складу інших доходів, датою отримання яких є дата їх виникнення згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку (п. 137.16 ст. 137 Податкового кодексу).

Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку дата виникнення доходу від відшкодування шкоди залежить від того, коли оцінку такого доходу буде достовірно визначено. Тобто датою визнання податкового доходу слід вважати саме дату нарахування доходу бухгалтерського.

Документальним підтвердженням суми доходу і факту її нарахування є дата прийняття страховиком рішення про страхову виплату страхувальнику або дата отримання підприємством інформації про виплату з боку страховика. Суми страхового відшкодування відображаються платником податків у рядку 03.22 додатка ІД до Декларації № 872.

Виплати страхового відшкодування провадяться, як правило, на рахунок, зазначений у заяві про страхову виплату. Якщо страхувальник зазначив у заяві рахунок суб’єкта господарювання, який здійснюватиме відновлення пошкодженого об’єкта, то виплату буде проведено на рахунок цього суб’єкта.

Щодо дати визнання витрат платника податку в сумі застрахованих збитків, то слід зазначити, що чинне законодавство не містить поняття застрахованих збитків. Документом про визнання страховиком факту настання страхового випадку і розміру заподіяної шкоди, який служить підставою для виплати страхового відшкодування, є страховий акт або аварійний сертифікат.

Отже, застраховані збитки, понесені страхувальником, відносяться до складу його витрат у податковому періоді, в якому було складено страховий акт (аварійний сертифікат), і відображаються у рядку 06.4.43 додатка ІВ до Декларації № 872.

У податковому обліку основних засобів як об’єктів страхування слід звернути увагу на «ліквідаційний» п. 146.16 ст. 146 Податкового кодексу, яким регулюється питання відображення зруйнованих, викрадених чи тих, що підлягають ліквідації, основних засобів (їх частини). Згідно з цим пунктом у разі настання зазначених подій з основними засобами (у тому числі транспортними) витрати платника збільшуються на суму залишкової вартості об’єкта, який зруйновано (викрадено).

Проте положення п. 146.16 ст. 146 та п. 140.16 ст. 140 зазначеного Кодексу не можуть застосовуватись одночасно у випадку зруйнування (пошкодження, викрадення) автомобіля, якщо його застраховано. Адже в протилежному випадку такі дії призведуть до подвоєння податкових витрат, оскільки під час страхового випадку витрати будуть сформовані у розмірі застрахованих збитків, а також у розмірі залишкової вартості пошкодженого об‘єкта.

Тому якщо автомобіль застрахований за полісом КАСКО, та ще й до того є орендованим, то у разі його пошкодження (викрадення) слід керуватися лише спеціальним пп. 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу.

Автоцивілка

Відповідно до Закону № 1961 потерпілим у ДТП, які є юридичними особами, страховою компанією відшкодовується виключно шкода, заподіяна їхньому майну.

На законодавчому рівні закріплено максимальний розмір збитку (ліміт відповідальності), що становить 50 тис. грн. на одного потерпілого щодо майна та 100 тис. грн. — щодо життя і здоров’я.

Стосовно обліку операцій з виплати страхового відшкодування потерпілому підприємству зазначимо, що абзацом другим пп. 140.1.6 п. 140.1 ст. 140 Податкового кодексу передбачено облік операцій з виплати страхового відшкодування на користь платника податку — страхувальника, а не потерпілої особи, і, відповідно, включення застрахованих збитків до податкових витрат страхувальника.

У такому разі потерпіла особа, що зазнала збитків, не може включити до податкових витрат суму застрахованих збитків. Проте сума отриманого нею страхового відшкодування від страховика повинна включатися до складу інших доходів такого платника податків (пп. 135.5.14 п. 135.5 ст. 135 Податкового кодексу).

Водночас платник податку — потерпіла особа може здійснити відновлення пошкодженого основного засобу. Витрати, пов’язані з його ремонтом, відображаються у податковому обліку відповідно до норм п. 144.1 ст. 144 та п. 146.12 ст. 146 Податкового кодексу, а саме: сума витрат на ремонт у межах 10% сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного періоду включається до податкових витрат, а у разі перевищення цього ліміту збільшує первісну вартість основного засобу, що ремонтується.

У страхувальника — винної в ДТП особи, яка застрахувала цивільно-правову відповідальність, страхова подія в податковому обліку не відображається.

Звертаємо увагу на ст. 36 Закону № 1961, якою передбачено, що страхувальником або особою, відповідальність якої застраховано (тобто водієм), потерпілому має бути компенсована сума франшизи у повному обсязі одночасно з виплатою страховиком страхового відшкодування. Згідно зі ст. 12 цього Закону розмір франшизи не може перевищувати 2% від ліміту відповідальності страховика, у межах якого відшкодовується збиток за пошкоджений автомобіль.

Отже, страховик та страхувальник несуть солідарну відповідальність перед третіми особами за заподіяну шкоду: страховик відшкодовує третій особі вартість шкоди за винятком суми франшизи, яку повинен заплатити потерпілому страхувальник.

У такому випадку у разі внесення страхувальником (винним водієм) до каси потерпілого підприємства суми коштів у вигляді франшизи цю суму слід вважати доходом платника податку на прибуток на підставі пп. 135.5.14 п. 135.5 ст. 135 Податкового кодексу.

«Гарячі лінії»

Дата: 19 липня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00