Інтерв’ю

Піти, щоб повернутися

Він ненавидить війну. З дитинства не любить військову форму і загалом муштру, хоча понад 30 років тому під час служби в армії був відмінником бойової та політичної підготовки. І лише тому, що завжди намагався все виконувати чесно й досконало. Інженер-автомобіліст за освітою і покликанням, для душі Дмитро Забаштанський обрав ще й журналістську стежку, відтак протягом кількох років вдало поєднував приємне з корисним - у «Газете по-киевски» вів спецвипуски з автомобільної тематики, у нашому «Віснику»  висвітлював безліч актуальних тем, де про серйозні речі розповідав легко, невимушено, тим і цікаво. А коли ворог ступив на рідну землю, вчорашній активіст Майдану, який у самому його пеклі отримав поранення, ні на мить не задумуючись взяв у руки ненависну йому зброю й у складі батальйону «Київська Русь» вирушив у зону антитерористичних дій. Після виходу з Дебальцевського оточення і лікування в госпіталі  позаштатний автор «Вісника» погодився виступити у незвичній для нього ролі.


В.Дмитре, думаю, чи не з кожним трапляються події, навіть миті, після яких людина умовно ділить своє життя на «до» і «після».

Д. — Мабуть, ти хочеш почути, що для мене таким «до» було життя до війни, а «після» — вихід із Дебальцевського котла. Певною мірою це так. Однак усе це похідні. Головною ж подією у житті вважаю своє одруження. Світ тоді змінився, і слово «відповідальність» назавжди увійшло в мою свідомість. Але ж разом з одруженням отримав довічну любов і підтримку дружини Ірини, тож не скаржусь. Звісно, ці ніжність, теплоту і неймовірну опіку, підкріплені і морально, і матеріально, я повсякчас відчував на війні.

В.Якби ти мав вплив на хід операцій, загалом воєнних дій, чи хотів би якимось чином змінити їх?

Д. — Я взагалі людина не військова. Довго не міг збагнути, як працює тактика. Ну така, найпростіша, на рівні невеликого піхотного підрозділу. Хто, куди і яким чином має пересуватися під час бойового зіткнення — до мене не доходило. Знаючи, що на війні ця наука не лише згодиться, а й просто необхідна, у так званій навчальній дислокації перечитав багато інструкцій щодо тактики ведення бою. Однак скласти в уяві цілісну картину ніяк не міг. Практика, доповнивши теорію, розставила усе по місцях, і тепер можу сміливо заявити, що я вже щось  таки у цій справі тямлю. Але у плануванні великих воєнних операцій я не знавець, тому сьогодні, звісно, не можу дати корисних порад. Крім однієї, очевидної для всіх: зміни в роботі штабів вкрай необхідні. Непотрібно бути великим стратегом, щоб розуміти прості й очевидні речі. Не можна віддавати ініціативу. Навіть якщо ми не наступаємо, а лише обороняємося, ініціатива має бути у нас. Зараз, на жаль, зрештою, як і було з першого дня воєнних дій, ініціатива у руках ворога, і ми всюди спізнюємося — щонайменше на крок, витрачаємо час і сили на «затикання дірок» та зайву метушню. Зміни вкрай необхідні, і якнайшвидше, бо внаслідок такої «роботи» командування воно втрачає авторитет серед бійців.

В.Чи відчув ти разом зі своїми бойовими побратимами за час служби, як змінилося ставлення до армії і тих, хто воює в АТО, з боку держави, командування, волонтерів, пересічних громадян?

Д. — Ставлення з боку держави  залишилося таким, яке було й раніше. Держава нам дала зброю. Скільки можеш, стільки й бери. Я навіть знаю випадки, коли бійці травмувалися в нескладних умовах, скажімо, зіскакуючи з «броні», через те, що були аж надто перевантажені, обвішані зброєю і набоями. Майже все інше, що ми маємо в умовах АТО, — заслуга волонтерів, наших друзів та родичів. Ми всі: учасники бойових дій, волонтери, громадяни, які допомагають армії, — одне ціле, окремо нам у цій війні не вижити. Це — аксіома.

Щодо ставлення громадян до бійців ЗСУ, то воно дуже залежить від географії. Я відчув цей «ватяний» кордон приблизно на півдорозі з Артемівська до Дебальцевого. В Артемівську — звичайні нормальні люди, як і по всій Україні, у селищі Луганському — школа, де всі написи, підручники, зошити, словом, геть усе — українською мовою. Будівлі, будинки і садиби навкруги — акуратні, прибрані, доглянуті. Видно, що люди дбають про землю, на якій живуть. До речі, потім та школа була спалена ворожою артилерією... А от уже в Дебальцевому картина інша. Багато хат у такому стані, що одразу не зрозумієш — чи то снаряд влучив у цю будівлю, чи то вона такою була завжди. Якщо ворота посічені уламками — значить, садиба постраждала від обстрілів. Якщо слідів уламків немає — значить, так і жили собі в руїнах. Певно, ще відтоді, як у тридцятих роках минулого століття в ці краї на місце загиблих від голодомору людей переселили зайд, ця земля так і не стала для них рідною.

В.Які настрої у місцевих жителів?

Д. — Якщо ти маєш на увазі жителів Дебальцевого, то настрої у більшості з них не проукраїнські. До речі, за три дні до оточення для місцевих жителів організували автобусні рейси, щоб ті, кому дороге життя, могли виїхати в безпечне місце. Інтенсивність артобстрілів з боку російських військ була дуже високою, і всі розуміли, що на нас чекає масштабна воєнна операція. Тож ті, хто мав бажання,  виїхали. Але автобуси тоді поїхали напівпорожними, а мешканці, що залишилися, ще не раз дивували нас кількістю «вати» у головах. Ну, приміром, раптовий артобстріл: міни падають просто на позицію, облаштовану край села. Усі бійці поховалися в імпровізовані укриття, і тут раптом бачимо — місцевий везе на возику баняк води для корови. Ми кричимо йому, щоб ховався, а він каже, що йому ці міни по..., і взагалі все йому по... Отак вони і живуть, якщо на все їм начхати: і на землю, і на країну, і на життя...

В.Кажуть, людина по-справжньому розкривається саме на війні.

Д. — Вважаю, що таке тверд-ження хибне. Це швидше романтизація вимушених убивств і труднощів, які випадають на долю людей, втягнутих у будь-яку вій-ну. Саме життя постійно втягує людство у випробування, які потребують прояву найкращих рис: мужності, кмітливості, самопожертви. Було б добре, якби народ навчився не додавати до цих випробувань ще й війну. Але якщо вона вже є, то маю визнати — так, «хворі» симулянти у нас були. Були й такі, що показово хизувалися зневагою до небезпеки, й такі, що не соромилися свого страху (і це природно — кулі не бояться лише дурні), але справу свою виконували гідно. На війні, у бою — це дуже надійні люди.

Ті бійці, які вже пройшли «вогонь, воду і мідні труби», знають, що війна — це робота. Якщо робити все за правилами, то  все буде добре, боятися нема чого, бо вже ні свободи, ні гідності нашої ворогам не забрати.

В.Чи існує на війні чоловіча дружба, взаємовиручка? Як вона проявляється у надзвичайних ситуаціях?

Д. — Так, звісно, на війні дружба — передусім. А взаємовиручка — то взагалі поняття аксіоматичне, без неї в армії — нікуди. Саме взаємовиручка є головною силою підрозділу. Недарма кажуть, що  один у полі не воїн. Так воно і є.

В.Ситуація, у яку ви потрапили в Дебальцевському котлі й самотужки приймали рішення, вчергове довела, як, на жаль, не дорожать життям своїх людей командування, керівництво країни. А ти, підлікувавшись, знову готовий захищати у тому числі й тих, хто не думав про твій захист. Все забулося чи це і є патріотизм?

Д. — Так, готовий, і не тільки я. Патріо-тизм? Звісно, адже Україна заслужила право жити щасливо. Але не лише патріотизм змушує нас знову іти на передову. Ти знаєш, це, можливо, найсильніше враження від війни — бачити, як росіяни обстрілюють житлові квартали міст і сіл, як від влучених снарядів розлітаються на тріски й палають господарські будівлі, на будівниц-тво яких витрачалися роки чи десятиріччя. Бабах! — і немає в тебе нічого, окрім купи битої цегли на подвір’ї, а можливо, також немає ні тебе, ні твоєї сім’ї. Ми усвідомлюємо: якщо сьогодні не протистояти ворогу на сході, то він уже завтра стрілятиме по наших сім’ях, по наших хатах, школах і дитсадках на заході, півночі та півдні. Тож маємо воювати. Що стосується недолугого керівництва, то ми нічого не забули, спитаємо, але не зараз. Хоч, можливо, у Києві це і не відчувається, — ворог уже біля наших воріт, це наразі наша головна проб-лема. Все інше — після перемоги.

В.Як на війні змінюється людина: її погляди, переконання, переживання, наскільки пріоритетнішими стають ті чи інші цінності й навпаки?

Д. — Звісно, війна змінює людей. Змінює по-різному, і зазвичай зовні це не дуже помітно: хто був спокійний як удав, таким і залишається, нервові продовжують нервувати, але вже обережніше, веселі та балакучі веселяться й далі, але знають міру своїм жартам. Перший же артобстріл все змінює. Як казав Аль-Капоне: «Куля багато що змінює в голові, навіть якщо попадає в дупу». А снаряди і міни набагато більші за кулю, тож і зміни масштабніші. Неможливо передати враження того, хто перебуває під артилерійським обстрілом, тому, хто в таку неприємність не потрапляв. Можна знімати це на відео, показувати по телевізору, але не буде там і сотої частки правди. Ще ж ніколи не було так, щоб переглядаючи випуск новин із зони бойових дій, хтось біля телевізору був контужений.

А зміни у характері людини, котра вже на війні пройшла хоча б одне бойове хрещення, найбільше помітні у способі прийняття нею рішень. У всьому, що стосується безпеки, стрілянини тощо, рішення приймаються дуже швидко, без обговорень, можна сказати, миттєво. А побутові, навіть найпростіші питання, іноді заганяють людину в ступор. Нещодавно переглядав фільм «Володар бурі» про війну в Іраку. Там є сцена, сенсу якої я раніше не розумів. Молодий чоловік повернувся з війни, ходить з дружиною та дитиною по супермаркету. Жінка просить його купити пластівці — сухий сніданок. Хлопець підходить до довжелезної полиці з продуктами і завмирає. Він ще недавно по десять разів на день змушений був приймати рішення, жити йому чи не жити, а тут треба зробити «важливий» вибір, який саме купити сухий сніданок. Тепер таких людей можна зустріти і в наших супермаркетах. Їх нескладно вирізнити з натовпу — трохи розгублені, вони насолоджуються тишею. Так, увесь цей міський шум для них — насправді приємна тиша, бо коли немає вибухів, то це і є тиша та спокій. Все інше — дрібниці.

В.Війна, навіть така безглузда, загартовує людину, робить її сильнішою, мудрішою чи навпаки?

Д. — Це не справа війни — робити людину мудрішою. Лише від неї самої залежить, які зміни відбудуться під тиском війни. Хтось змінюється в сторону добра, навчаючись прощати й цінувати життя, а хтось озлоблюється і шукає в усьому негатив. Є й багато таких, хто не мудрує, а просто заливається горілкою.

В.Можливо, згадаєш випадок у зоні АТО, який перевернув твою свідомість чи став серйозним уроком?

Д. — За такої концентрації небезпек, яка є на передовій, щохвилини отримуєш урок — тисячі уроків за день. Адже гинуть люди. На твоїх очах стають каліками юні хлопці, практично твої діти, які ще не нюхали життєвого пороху. Звісно, такі «уроки» перевертають свідомість, лягають рубцями на серці. Але саме визначення захисника, на мою думку, передбачає захист своїх рідних, знайомих не лише фізично, а й морально, наскільки це можливо, убезпечувати від інформаційних подробиць воєнних потрясінь.

В.У відповідях на цілу низку моїх запитань ти як умілий тактик уникнув розповіді про те, як ви виходили з оточення з Дебальцевського плацдарму. Тоді запитання напряму: розкажи, як це відбувалося насправді?

Д. — Візьми карту або відкрий її на комп’ютері і подивися на південно-західну околицю Дебальцевого, знайди там селище Комуна. За західною околицею Комуни, в бік Калинівки, Вуглегірська і Горлівки, була наша позиція. Ми добре бачили дорогу, якою до села Логвинове росіяни гнали техніку. Такої кількості танків я раніше ніколи не бачив. Навіть у кіно. Наша артилерія просто не встигала стріляти, тому що  кількість цілей у рази перевищувала наші можливості — і це лише на одній ділянці оборони. Чисельність окупантів просто вражала. Гадаю, в ті дні під Дебальцеве росіяни зігнали всю наявну техніку, повністю оголивши інші ділянки фронту. Весь час, цілодобово, працювала артилерія ворога, яка кількісно значно переважала нашу. Тільки 15 лютого з 24.00 настала тиша. Та вже за годину обстріли відновилися.

17 лютого ми отримали повідомлення, що вночі йдемо на прорив. Оскільки усе прослуховувалося, маршрут руху в радіоефірі не оголошувався. Навіть мобільну мережу було зламано, а нам на телефони приходили повідомлення провокативного змісту з номерів, які неможливо було визначити.

Майже всю нашу техніку на той час було вже або знищено, або пошкоджено артилерією ворога. Їхати могли тільки автобус ПАЗ і одна вантажівка. Завантаживши боєприпасами, ми потихеньку викотили їх за межі позиції і стали чекати на провідника, який вкаже нам узгоджений маршрут руху. Чекали всю ніч, та провідник так і не з’явився. Усі ми добре усвідомлювали, що на світанку наша позиція перетвориться на місиво землі, снігу і...м’яса, тож звечора кожен на всякий випадок попрощався з найріднішими людьми, вкладаючи у стислий зміст есемесок надзвичайно багато, можливо, усе те, що не казав навіть протягом життя. За півтори години до світанку ми вирішили йти без провідника. На позиції залишили все. Щоб максимально себе розвантажити, із засобів захисту взяли тільки каски та автомати. Навіть пластини з бронежилетів вийняли, обвішавшись натомість магазинами для автоматів. На мені особисто їх було 12 штук вагою близько кілограма кожен. Щоб не видати себе, їхали не вмикаючи фар, у цілковитій темряві, тому рухалися повільно. Однак і це не допомогло — спочатку ворог пошкодив вантажівку, а потім і автобус. Далі рушили пішки, утворивши ланцюжок з відстанню між бійцями метрів по 20 — 30. За півгодини ми були в пункті збору «Поляна», але табір виявився порожнім — усі вже пішли. Поки проходили крізь табір, артилерія ворога «накрила» нас кількома хвилями вогню. На щастя, там було багато бліндажів, у яких врятувалися. Згодом через залишену позицію нашої артилерії  (всі гармати були розбиті) ми вийшли на край засніженого поля. І тут стало зрозуміло, що виходити в чисте поле, коли вже розвиднілося, — це майже самогубство. Однак залишатися там до наступного вечора — то була вже вірна смерть, тому ми пішли полем. Як мухи по білій скатертині. Ми приблизно визначили по мапі, де ворогу вигідно поставити засідки, і спробували пройти між ними, але не зовсім вдало: вже за півгодини нас помітили і відкрили вогонь. П’ятнадцять хвилин руху серед вибухів, — і ось ми вже зайшли за пагорб, що прикрив нас від артилерії.

Так, маневруючи, використовуючи рельєф місцевості, ми і рухалися: від засідки до засідки. Вже за півтори години наздогнали наші колони техніки: характер місцевості обмежував їм можливості маневру, тож вони витрачали на кожну засідку набагато більше часу, ніж піхота. Далі ми йшли майже паралельно, відбиваючи ворога спільними зусиллями. Коли перетнули річку Скелеву і я побачив облаштовану позицію з українським прапором, зрозумів: це вже Миронівське. Позаду — 30 км шляху. Ущипнув себе, щоб пересвідчитися, що не сплю, й одразу ж увімкнув телефон (перед виходом задля безпеки ми відключали зв’язок). Хотів крикнути дружині: «Я живий!», але натомість тихо прошепотів: «Я вийшов! Усі вийшли». Вона саме разом з моїми колишніми колегами з «Газети по-киевски» брала участь у пікеті біля Генштабу Міноборони України й побачивши, що висвітлився мій номер, хотіла якомога швидше зняти слухавку, та захололих на морозі пальців смартфон ніяк не слухався. Секунди видалися вічністю. А потім — довгоочікуване полегшення. Учасницями пікету у переважній більшості були дружини бійців 128-ї бригади, тож звістка, що з Комуни вийшли всі, ніхто не залишився, усіх заспокоїла.

У Миронівському бійців, які виходили з оточення, зустрічали машини медичної допомоги — було багато поранених, і транспорт підрозділів, щоб забрати своїх солдатів до місця дислокації. Я вийшов до Миронівського о 8.30, а вже через 2 години був у пересувній лазні, що її організували волонтери. Такого блаженства після неї я не відчував ще ніколи у житті...

В.Коли так, то для повного «хепі-енду» розкажи читачам майже анекдотичний випадок про наш «Вісник» на війні.

Д. — В останній день нашого перебування в селищі Комуна артилерійський вогонь росіян опівдні досягнув апогею. Під прикриттям обстрілу ворог міг атакувати, тому пости потребували підсилення. Тож я і танкіст Гриша  (уже без танку) зайняли позицію на одному з постів в бухгалтерії консервного цеху. Даху там не було з учорашнього дня, вік-на повилітали ще раніше, усе навкруги свистіло і падало. Гриша телефонує додому, прощається. А я, зручно умостившись біля вікна, думаю: треба щось почитати, он яка купа книжок і паперів. Підтягнув стволом автомата журнали, дивлюсь — «Вісник» лежить. Розкриваю — матеріал про гастрономічний туризм, який я писав
у 2013 році. Гриша саме завершив розмову, показую йому свою статтю.  Він аж повеселішав: «Якби знати, що виживемо, то попросив би у тебе автографа на цьому «Віснику». Тож я пообіцяв Гриші купу автографів і півлітра, одразу як тільки удасться вийти з оточення. А вже коли вийшли, випили трохи грузинського коньяку, й обійшлося без автографів...


Розмову вела
Лариса САЙ-БОДНАР

«Гарячі лінії»

Дата: 3 травня, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42