Юридична практика
Тема: Податок на прибуток

Визначення платнику податків суми податкового зобов’язання з податку на прибуток підприємств за наслідками укладення договору добровільного страхування фінансового ризику

Суть справи. Платник податківТОВ «Ф» вважає, що Закон про прибуток не містить обмежень щодо можливості віднесення до складу валових витрат страхових платежів за договорами страхування ризиків, які виникають з договорів комісії.

У ході проведення перевірки встановлено, що підприємством на порушення вимог пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону про прибуток до складу валових витрат віднесено страхові платежі, здійснені за договором добровільного страхування фінансового ризику за зобов’язаннями, що виникають внаслідок виконання платником податків (комісіонером) договорів комісії, які мав відшкодовувати комітент.

Платник податків не погодився з позицією податкового органу та нарахованими зобов’язаннями з податку на прибуток підприємств.

Рішення суду. ВАСУ, підтримуючи позицію податкового органу, зазначив таке. Керуючись нормами закону, податковий орган провів перевірку ТОВ «Ф» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, у ході якої виявлено порушення, складено акт і винесено податкове повідомлення-рішення про визначення суми податкового зобов’язання з податку на прибуток підприємств.

Не погоджуючись із донарахованими сумами податкових зобов’язань, суб’єкт господарювання звернувся до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позов задоволено повністю.

За результатами перегляду касаційної скарги податкового органу ВАСУ дійшов висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з огляду на таке.

Між ТОВ «Ф» і страховою компанією було укладено договір добровільного страхування фінансових ризиків, за яким застраховано майнові інтереси страхувальника (позивача), пов’язані зі збитками під час здійснення господарської діяльності.

Договором установлено, що під фінансовим ризиком слід розуміти ризик завдання збитків страхувальнику під час здійснення підприємницької діяльності внаслідок невиконання (неналежного виконання) своїх зобов’язань контрагентом страхувальника відповідно до контрактів, укладених між страхувальником і його контрагентом.

Так, між ВАТ «Н» (комітент) і позивачем (комісіонер) було укладено договори комісії, відповідно до яких комітент доручав, а комісіонер зобов’язувався від свого імені та за рахунок комітента реалізовувати феросплави, що належать комітенту, укладати контракти на реалізацію продукції, що належить комітенту, та вчиняти інші дії для виконання доручень комітента.

Згідно з пп. 5.4.6 п. 5.4 ст. 5 Закону про прибуток до складу валових витрат включаються будь-які витрати зі страхування кредитних та інших ризиків платника податку, пов’язаних зі здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, діючого на момент укладення такого страхового договору.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону про прибуток валові витрати виробництва та обігу (далі — валові витрати) — сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Пунктом 1.32 ст. 1 Закону про прибуток визначено, що господарська діяльність — будь-яка діяльність особи, спрямована на отримання прибутку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, у разі коли безпосередня участь особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Винагорода згідно з договорами комісії становить лише 1% реалізованої продукції, тоді як страховий тариф відповідно до договору страхування — 2%.

Суди попередніх інстанцій помилково не врахували, що сплата страхових внесків у розмірах, які перевищують винагороду від застрахованих операцій, не узгоджується з поняттям господарської діяльності, закріпленим в чинному законодавстві.

Крім того, судами не враховано положення частини третьої ст. 1016 Цивільного кодексу, згідно з яким комісіонер не відповідає перед комітентом за невиконання третьою особою договору, укладеного з нею за рахунок комітента, крім випадків, коли комісіонер був необачним при виборі цієї особи або поручився за виконання договору (делькредере).

Відповідно до ст. 1011 Цивільного кодексу за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Таким чином, дії ТОВ «Ф» щодо страхування ризику невиконання зобов’язань третіми особами за умови, що згідно із законом воно не несе за це відповідальності, здійснюються за рахунок комітента.

Отже, необґрунтованими є висновки судів попередніх інстанції щодо того, що не передбачено відшкодування витрат комісіонера з добровільного страхування.

Судами встановлено, що витрати комісіонера з добровільного страхування, які віднесено на валові витрати, не було заявлено до відшкодування комітенту.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов, виходили з того, що позивач несе ризик за несвоєчасне отримання клієнтом виручки. До такого висновку суди дійшли, встановивши, що відповідно до договорів комісії комісіонер бере на себе зобов’язання щодо дотримання законодавства України, яке регулює строки повернення валютної виручки.

Такий висновок судів є помилковим, оскільки, з огляду на наведене положення договору, позивач зобов’язався лише дотримуватися законодавства України, яке регулює строки повернення валютної виручки. Однак дотримання законодавства в будь-якому випадку є обов’язковим, без додаткового закріплення цього в договорі; а законодавством не передбачено, що ризик за несвоєчасне отримання клієнтом виручки несе комісіонер.

Отже, платник податків неправомірно відніс до складу валових витрат страхові платежі, здійснені за договором добровільного страхування фінансового ризику, тому підстав для задоволення позовних вимог не вбачається.

Крім того, колегія суддів ВАСУ зазначила, що вимога про визнання нечинним може стосуватися лише нормативно-правового, а не індивідуального акта. Проте у справі, що розглядалася, суди розглянули вимоги позивача щодо визнання нечинними індивідуальних актів — податкових повідомлень-рішень.

Враховуючи зазначене, ВАСУ за результатом перегляду в касаційному порядку справи скаргу податкового органу задовольнив, а рішення судів попередніх інстанцій скасував, у задоволенні позову суб’єкту господарювання відмовив повністю.


Ольга СИРОТІНА,
заступник начальника відділу представництва інтересів органів
ДПС у судах касаційної інстанції та узагальнення судової практики
Юридичного управління Департаменту правової роботи ДПС України