Юридична практика

Єдина позиція судів усіх інстанцій

19.03.2018 / 17:20

Вищим адміністративним судом України та Верховним Судом України при розгляді справи щодо правомірності прийняття спірних податкових повідомлень-рішень про визначення суми грошового зобов’язання з податку на прибуток та ПДВ було взято до уваги, що позивачем не надано доказів виконання будівельних робіт саме контрагентами позивача, допуску їх працівників на будівельний майданчик, узгодження із замовником будівельних робіт залучення субпідрядників, економічної доцільності, господарської мети укладених правочинів, а також подальшого використання отриманих благ у власній господарській діяльності.

Судове рішення

Вищим адміністративним судом України (далі — ВАСУ) у справі № 826/18774/14 було встановлено, що ТОВ «Б» звернулось до суду з адміністративним позовом до ДПІ про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва рішення залишено без змін, ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до ВАСУ з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідно до частини першої ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства (в редакції, чинній на час виникнення спірних право­відносин) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства, за результатами якої складено акт.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 138.1 ст. 138, пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу, в результаті чого занижено податок на прибуток на 1 127 392,00 грн; пунктів 198.2, 198.3 та 198.6 ст. 198, пунктів 200.1 та 200.2 ст. 200 цього Кодексу, в результаті чого занижено суму ПДВ на 1 353 801,00 грн.

Підставою для зазначених висновків відповідача, з якими погодились суди попередніх інстанцій, стала відсутність реального виконання господарських операцій позивача з його контрагентами.

У зв’язку із виявленими порушеннями на підставі акта перевірки відповідачем винесено податкові повідомлення-рішення, якими позивачу збільшено суму грошового зобов’язання з податку на прибуток на 1 409 240,00 грн, у тому числі за основним платежем — на 1 127 392,00 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями — на 281 848,00 грн та збільшено суму ПДВ на 1 692 251,00 грн, у тому числі за основним платежем — на 1 353 801,00 грн, за штрафними (фінансовими) санкціями — на 338 450,00 грн.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, ВАСУ дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

У розумінні пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) витрати — це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигід у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Водночас згідно з пп. 14.1.36 цього пункту господарська діяльність — діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відок­ремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до п. 138.1 ст. 138 Податкового кодексу витрати, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, складаються з: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 — 138.9, підпунктами 138.10.2 — 138.10.4 п. 138.10, п. 138.11 цієї статті; інших витрат, визначених згідно з п. 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 п. 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, п. 140.1 ст. 140 і ст. 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у п. 138.3 ст. 138 та у ст. 139 Кодексу.

Витрати операційної діяльності включають, зокрема, собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати, що беруться для визначення об’єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 ст. 138, пунктів 140.2 — 140.5 ст. 140, статей 142 і 143 та інших статей Податкового кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (пп. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 Кодексу).

Згідно з абзацом першим п. 138.2 ст. 138 цього Кодексу витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухобліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ Кодексу.

Водночас пп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 Податкового кодексу визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухобліку та нарахування податку.

Згідно з пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 цього Кодексу податковим кредитом визнається сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V Кодексу.

Відповідно до пп. «а» п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пунктом 198.2 цієї статті встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунку платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Довідково
Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (конт­рактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (конт­рактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших не­оборотних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі това­ри/по­слуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст. 198 Податкового кодексу встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 Кодексу.

Статтею 9 Закону про бухоблік (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що підставою для бух­обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти їх здійснення. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повин­ні мати обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов’язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв’язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем (підрядник) та ТОВ «С» і ТОВ «А» (замовники) укладено договори будівельного підряду. Для виконання умов вказаних договорів позивачем укладено договори підряду з ТОВ «Е» та ПП «П». На підтвердження виконання умов зазначених правочинів позивачем надано: ліцензію на право виконання будівельних робіт, акти виконаних робіт та довідки форм № КБ-2в, № КБ-3, підсумкові відомості ресурсів, податкові накладні, докази оплати.

Крім того, позивачем укладено договори купівлі-продажу інструментів та матеріалів для будівництва з: ТОВ «А», ТОВ «Н», ТОВ «Л», ТОВ «Р», ТОВ «П», ТОВ «У». На підтвердження виконання умов зазначених правочинів позивачем надано: податкові накладні, прибуткові накладні, рахунки-фактури, докази оплати.

В обґрунтуванні касаційної скарги позивач зазначає, що наданими первинними документами підтверджується реальність правочинів, укладених ним з контрагентами.

Колегія суддів до уваги вказані доводи не бере, оскільки, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, доказів транспортування придбаного товару, внутрішнього переміщення та подальшого використання у власній господарській діяльності позивачем не надано.

Також позивачем не надано доказів виконання будівельних робіт саме контрагентами позивача, допуску їх працівників на будівельний майданчик, узгодження із замовником будівельних робіт залучення субпід­рядників, економічної доцільності, господарської мети укладених правочинів, а також подальшого використання отриманих благ у власній господарській діяльності.

При цьому наявність окремих первинних документів не є беззаперечним доказом реальності укладених правочинів за умови відсутності їх реального виконання.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема, у постанові № 826/661/14.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів ВАСУ погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про доведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про правомірність оскаржених податкових повідомлень-рішень.

Крім того, Верховним Cудом України також було відмовлено ТОВ «Б» у задоволенні заяви щодо перегляду вищезазначених рішень.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Кодекс адміністративного судочинства — Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. Податковий кодекс — Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI. Закон про бухоблік — Закон України від 16.07.99 р. № 996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Постанова № 826/661/14 — постанова Верховного Суду України від 27.10.2015 р. № 826/661/14 (№ 21-1539а15) «Про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень» 

«Гарячі лінії»

Дата: 28 листопада, Четвер
Час проведення: з 14:00 до 16:00
Контактний номер: (044) 501-06-42