Інтерв’ю

«Сьогодні машинобудівники можуть працювати тільки на внутрішній ринок»

08.07.2016 / 19:27

Генеральний директор ДП «УкрНТЦ «Енергосталь» Дмитро Сталінський — про стратегію розвитку вітчизняної індустрії.

фотоУкраїнська металургія може і повинна годувати країну. Для цього вона мусить почати виробляти продукцію з високою доданою вартістю. Тоді ГМК забезпечить замовленнями й українських машинобудівників, які, у свою чергу, створять попит на металопродукцію високого переділу. Поряд з цим утворяться умови для ефективного експорту готової металопродукції, замість напівпродукту, що експортується нині. Такою думкою з кореспондентом журналу «Вісник. Рейтинг» поділився генеральний директор ДП «Український науково-технічний центр металургійної промисловості «Енергосталь» Дмитро Сталінський.

Дмитре Віталійовичу, розкажіть, як народилась ідея створити подібне підприємство?

Центр створено 15 років тому за нашою пропозицією на підставі проекту, розробленого ініціативною групою фахівців. У той час розробки українських наукових та проектних інститутів для ринку чорної металургії, який давав країні близько половини валютних надходжень, були неконкурентними, оскільки завершувалися створенням лише «паперової продукції», не передбачаючи практичного виконання робіт з реконструкції та оновлення виробництв, виготовлення та постачання обладнання тощо. Тому закордонні інжинірингові компанії, що виконували проекти «під ключ», дуже комфортно почувалися на ринку інновацій нашої чорної металургії.

У нас у країні не було жодної комплексної інжинірингової компанії, яка могла б з ними конкурувати. У проекті, який ми надали до органів державного управління, була пропозиція об’єднати три найстаріші галузеві харківські інститути: «Енергосталь», «УкрНДІМет» і «Гіпросталь», а також молодий тоді експериментальний інститут «Металургмаш». Об'єднавши ці чотири організації, держава утворила єдину в ГМК комплексну інжинірингову компанію, яка взяла назву одного з інститутів, що увійшли до її складу.

Ми впорядкували приміщення, за перші два з половиною роки потроїли чисельність співробітників і почали працювати над комплексними проектами. Ми виходили до замовника з тим, що його цікавить. Брали участь у тендерах і робили проекти «під ключ». Нам стали давати гарантії європейські банки, ми почали користуватись українськими кредитними коштами, оскільки багато підприємств вимагають поставки та оплати за фактом.

Як складалася доля «Енергосталі»?

Усе йшло відносно непогано, поки закордонні компанії не вжили активних дій щодо оптимізації умов своєї роботи. Іноземці почали заходити на ринок з кредитами під 4 — 5%, а наші банки давали під 22 — 28%. Ми стали втрачати конкурентоспроможність.

Крім того, як виявилося, українські металурги, як, мабуть, й інші галузі, проводили і проводять тендери не прозоро. Дуже велике лобі зарубіжних компаній, маленьких фірм. Я багато разів звертався до керівників різного рівня, у тому числі до урядовців, з проханням створити нам рівні із зарубіжними компаніями умови. Однак ці ініціативи не мали великого успіху.

У результаті склалася така ситуація, що до початку 2010-х років наша металургія, на жаль, помітно відстала в розвитку від аналогічної галузі північного сусіда. При цьому «Енергосталь» регулярно вигравала тендери на комплексний інжиніринг на провідних підприємствах Російської Федерації, удома — значно рідше.

На мій погляд, це свідчить про ставлення українських металургів до вітчизняного інжинірингу. Таке становище, як наслідок, не ­сприяє розвитку українського машинобудування.

Як можна було уникнути негативної економічної ситуації в промисловості?

Україна зможе вийти на прийнятний рівень життя, якщо продаватиме свою продукцію. І ця продукція має бути з пристойною доданою вартістю. У металургії це готовий прокат.

До драматичних подій, що відбулися у 2013 — 2014 роках, для потреб власного машинобудування Україна ввозила 2/3 металопродукції, хоча 90% своєї — експортувала. При цьому на зовнішні ринки йшла продукція низького переділу. Виготовляли, наприклад, напівпродукт — сляб, його вантажили в Маріуполі на корабель і відправляли за кордон. А машинобудівникам потрібна високоякісна сталь, штампові, леговані, нержавіючі, енергетичні сталі. Машинобудівникам потрібен не тільки рядовий метал у вигляді заготовки, їм потрібен прокат, причому вироблений на серйозних прокатних станах. У нас же увесь прибуток металургів до 2014 року ґрунтувався на експорті напівпродукту.

Чим це погано?

Ми брали на себе найбільш брудну, енергоємну, екологічно небезпечну складову виробництва. Потужності української металургії до 2014 року давали змогу виплавити приблизно 42 млн т сталі на рік. Це неправильно. Україні треба було виробляти 7 — 8 млн т сталі. Але тільки якісної. Не з'їдаючи при цьому всередині країни величезний простір, не забруднюючи відвалами Криворіжжя та Придніпров'я. В одному тільки Кривому Розі викидалося понад 900 кг пилу на кожного мешканця, включаючи немовлят, коли «АрселорМіттал Кривий Ріг» працював приблизно на 60% своєї потужності.

Але ж така ситуація нам «дісталася» від Радянського Союзу, від планового методу ведення господарства.

Маю зауважити, що від Радянського Союзу та планової економіки нас відділяє приблизно чверть століття. Цього мало бути досить, щоб навести порядок.

Як його можна було навести?

Ось, наприклад, ми нещодавно відвантажили продукцію для реконструкції конвертерів на ММК ім. Ілліча. «Енергосталь» там оновлювала газовідні тракти. Ми вирішили проблему, яку перед нами поставив замовник. Але якщо замовник хоче, щоб ринок металу був іншим, він має сформулювати проблему дещо інакше.

Звичайно, і оновлення, і поліпшення екологічних показників — усе це потрібно. Але мені не доводилося, за рідкісним винятком, бачити замовлення, коли замовник сказав би: ми ­запускаємо нову марку сталі, що призначатиметься для виготовлення верстатів. Тим самим він заявив би про намір комплексно модернізувати підприємство або його частину, а не тільки оновити застаріле обладнання.

Ось і виходить, що за Радянського Союзу, наприклад, завод «Дніпроспецсталь» випускав приблизно 2000 марок сталі. Сьогодні випускає від сили 500.

Випускати рядовий метал і продавати його за відносно низькою ціною — справа порівняно нехитра, а головне — безперспективна. Однак потрібно розуміти, що структура ринку істотно змінюється. Адже китайці на ринку не вчора з'явилися. На початку століття вони випускали 600 млн т сталі, значна частка якої йшла на задоволення величезного внутрішнього попиту. Потім збільшили випуск до 800 млн т. За суттєвого зменшення внутрішніх потреб. Вони вийшли на глобальний ринок з нашим сортаментом і потіснили українських виробників.

Виходить, ми вже втратили можливості для модернізації?

Не треба зациклюватися на цій думці, бо це не зовсім так і наразі не остаточно. Потрібно брати і робити. Металургійні агрегати характеризуються тим, що вони не можуть працювати вічно. Доменну піч, наприклад, потрібно ремонтувати кожні 10 років незалежно від того, добре чи погано живеться в країні. Оновлення фондів неминуче. Та давайте все-таки запропонуємо власникам заводів модернізувати, а не просто оновлювати виробництво. Вони, щоправда, не дуже хочуть слухати доводи віт­чизняних фахівців, проте закордонні «радники» не завжди щирі…

Є спосіб якось стимулювати приватного власника?

Держава могла б надати податкові пільги тим власникам, які для модернізації своїх підприємств використовують продукцію вітчизняного машинобудування. У результаті держава більше заробить. Так, власник меткомбінату заплатить менше податків. Але машинобудівні заводи працюватимуть з більшою віддачею і в підсумку дадуть більше зборів.

Іншого виходу немає. Сьогодні машинобудівники можуть працювати тільки на внутрішній ринок, адже зовнішній щільно закритий. Можливо, не на 100%, але однозначно такого експорту, як ми хочемо, сьогодні не буде. Бо перевиробництво всюди.

Що ще крім запровадження податкових пільг можна зробити?

Перше, що необхідно зробити, — забезпечити прозорість тендерних процедур. Особливо коли йдеться про тендери на реконструкцію підприємств. Адже ми закладемо в контракт і необхідні екологічні параметри, і забезпечимо енергозбереження, якого так потребує країна. І найголовніше — у результаті ми як держпідприємство сповна відповімо перед державою за цим контрактом. А перед ким відповість приватна фірма, створена під цей тендер? З неї можна буде спитати, якщо в промислових містах раптом підвищиться захворюваність через забруднене повітря?

Давайте порівняємо, скільки підприємства віт­чизняної металургійної промисловості сплачують податків за викиди в атмосферу й у воду та скільки сплачують європейські підприємства. Виявляється, різниця іноді становить десятки разів. Уявіть собі: шановний власник зробив тонну сталі і продає її на ринку за світовою ціною. Так от, у цій тонні екологічних витрат у нього набагато менше, ніж, наприклад, у німецького виробника. А ви кажете, в України немає грошей!

Давайте подивимося на промислові відходи. У нас ніхто системно, на державному рівні не береться за їхню утилізацію. А ми по них ходимо. «Енергосталь» виходить зараз на тендери зі створення виробництв із переробки відходів де завгодно, крім України. Ми підрахували, якщо зараз узятися за утилізацію відходів, що містять, наприклад, цинк, то зо три роки його можна буде взагалі не купувати.

А що ми можемо запропонувати у сфері енергозбереження, адже на Заході вже давно все придумано?

Я переконаний, що західні технології не є ефективнішими, ніж наші, тільки їм надано дивовижну інженерну реалізацію. І тут річ навіть не в технологіях, а в підході. Наше уявлення про енергозбереження обмежується зачиненим під'їздом та енергозберігаючою лампочкою. А, наприклад, конвертерний цех компанії «АрселорМіттал Кривий Ріг» викидає, за нашою скромною оцінкою, 2 млн Гкал теплової енергії на рік. Цього вистачило б для того, щоб забезпечити гарячою водою й опаленням щонайменше половину Кривого Рогу. А ми кажемо, що газ дорогий!

Уперше ми таку ідею запропонували криворіжцям у 1999 році. Нам відповіли, що це занадто складно, важко буде з містом домовитися. Відтоді майже нічого не змінилося. У мене взагалі складається таке враження, що власник «АрселорМіттал» не розглядає місто Кривий Ріг як те, у чому він зацікавлений.

Як можна було б на них вплинути?

Металургія — це галузь, яка повинна і буде годувати. Але перший крок — це створення внутрішнього ринку. Якщо ми доб'ємося, що металурги використовуватимуть наше обладнання — українське, харківське зокрема, то машинобудівники братимуть метал для свого виробництва у них же. Харківське машинобудування навіть зараз спроможне виготовляти значну частку обладнання для потреб металургів. При цьому ціна буде значно нижчою. Потрібно лише організаційно «замкнути коло».

Як дати старт таким інноваціям?

Я вважаю, що в країні потрібно створити справжній банк реконструкції та розвитку, що кредитував би тільки відповідні проекти. Це справа державного масштабу. В Україні дуже гостро відчувається відсутність профільного відомства — Міністерства промислової політики. Промисловість є, а профільного відомства немає.

ДОСЬЕ

Державне підприємство «Український науково-технічний центр металургійної промисловості «Енергосталь» створено 2001 року шляхом злиття інститутів НДПІ «Енергосталь» та УкрНІПКТІ «Металургмаш». 2004 року до нього було приєднано інститути «Гіпросталь» і «УкрНДІмет».
Центр займається проектуванням і створенням нових, реконструкцією та технічним переоснащенням промислових підприємств і виробничих об'єктів гірничо-металургійного комплексу, машинобудування та інших галузей. За проектами Центру побудовано понад 50 металургійних, машинобудівних, трубних, вогнетривких підприємств і виробництв, у тому числі всі феросплавні заводи СНД, сотні промислових об'єктів в СНД та інших країнах. У Центрі працюють близько 1000 осіб, у тому числі 7 докторів технічних наук, 42 кандидати технічних, фізико-математичних, хімічних та економічних наук.
Від дня створення ДП «УкрНТЦ «Енергосталь» його очолює доктор технічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України Дмитро Віталійович Сталінський.

 

Спілкувався Олександр БЕРДИНСЬКИХ

Замовте доставку онлайн, заповнивши форму, або за телефоном (044) 223-24-06